Кобзар. Тарас Шевченко

діброві вітер виє,

      Гуляє по полю,

      Край дороги гне тополю

      До самого долу.

      Стан високий, лист широкий —

      Нащо зеленіє?

      Кругом поле, як те море

      Широке, синіє.

      Чумак іде, подивиться

      Та й голову схилить;

      Чабан вранці з сопілкою

      Сяде на могилі,

      Подивиться – серце ниє:

      Кругом ні билини!

      Одна, одна, як сирота

      На чужині, гине!

      Хто ж викохав тонку, гнучку

      В степу погибати?

      Постривайте, все розкажу,

      Слухайте ж, дівчата.

      Полюбила чорнобрива

      Козака дівчина.

      Полюбила – не спинила,

      Пішов та й загинув…

      Якби знала, що покине,

      Була б не любила;

      Якби знала, що загине,

      Була б не пустила;

      Якби знала, не ходила б

      Пізно за водою,

      Не стояла б до півночі

      З милим під вербою;

      Якби знала!.. І то лихо —

      Попереду знати,

      Що нам в світі зустрінеться.

      Не знайте, дівчата!

      Не питайте свою долю…

      Само серце знає,

      Кого любить… Нехай в'яне,

      Поки закопають!

      Бо не довго, чорнобриві,

      Карі оченята;

      Біле личко червоніє

      Не довго, дівчата!

      До полудня, та й зав'яне,

      Брови полиняють…

      Кохайтеся ж, любітеся,

      Як серденько знає.

      Защебече соловейко

      В лузі на калині, —

      Заспіває козаченько,

      Ходя по долині.

      Виспівує, поки вийде

      Чорнобрива з хати;

      А він її запитає:

      «Чи не била мати?»

      Стануть собі, обіймуться, —

      Співа соловейко;

      Послухають, розійдуться,

      Обоє раденькі.

      Ніхто того не побачить,

      Ніхто не спитає:

      «Де ти була, що робила?»

      Сама собі знає.

      Любилася, кохалася,

      А серденько мліло:

      Воно чуло недоленьку,

      А сказать не вміло.

      Не сказало – осталася,

      День і ніч воркує,

      Як голубка без голуба,

      А ніхто не чує.

      Не щебече соловейко

      В лузі над водою,

      Не співає чорнобрива,

      Стоя під вербою;

      Не співає,– як сирота,

      Білим світом нудить.

      Без милого батько, мати —

      Як чужії люде.

      Без милого сонце світить —

      Як ворог сміється;

      Без милого скрізь могила…

      А серденько б'ється!

      Минув і рік, минув другий

      Козака немає;

      Сохне вона, як квіточка, —

      Ніхто не питає.

      «Чого в'янеш, моя доню?» —

      Мати не спитала,

      За старого, багатого

      Нищечком єднала.

      «Іди, доню, – каже мати,

      Не вік дівовати.

      Він багатий, одинокий —

      Будеш пановати».

      «Не хочу я пановати,

      Не піду я, мамо!

      Рушниками, що придбала,

      Спусти