Кобзар. Тарас Шевченко

– ліс чорніє,

      А під лісом, край дороги,

      Либонь, курінь мріє.

      «Ходім, сину, смеркається,

      Коли пустять в хату;

      А не пустять, то й надворі

      Будем ночувати.

      Під хатою заночуєм,

      Сину мій Іване!

      Де ж ти будеш ночувати,

      Як мене не стане?

      З собаками, мій синочку,

      Кохайся надворі!

      Собаки злі, покусають,

      Та не заговорять,

      Не розкажуть сміючися…

      З псами їсти й пити…

      Бідна моя головонько!

      Що мені робити?»

      Сирота-собака має свою долю,

      Має добре слово в світі сирота;

      Його б'ють і лають, закують в неволю,

      Та ніхто про матір на сміх не спита,

      А Йвася спитають, зараннє спитають,

      Не дадуть до мови дитині дожить.

      На кого собаки на улиці лають?

      Хто голий, голодний під тином сидить?

      Хто лобуря водить?

      Чорняві байстрята…

      Одна його доля – чорні бровенята,

      Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

      Попід горою, яром, долом,

      Мов ті діди високочолі,

      Дуби з гетьманщини стоять.

      У яру гребля, верби в ряд,

      Ставок під кригою в неволі

      І ополонка – воду брать…

      Мов покотьоло – червоніє,

      Крізь хмару – сонце зайнялось.

      Надувся вітер; як повіє —

      Нема нічого: скрізь біліє…

      Та тілько лісом загуло.

      Реве, свище заверюха.

      По лісу завило;

      Як те море, біле поле

      Снігом покотилось.

      Вийшов з хати карбівничий,

      Щоб ліс оглядіти,

      Та де тобі! таке лихо,

      Що не видно й світа.

      «Еге, бачу, яка фуга!

      Цур же йому я лісом!

      Піти в хату… Що там таке?

      От їх достобіса!

      Недобра їх розносила,

      Мов справді за ділом.

      Ничипоре! дивись лишень,

      Які побілілі!» «Що, москалі?..

      Де москалі?» «Що ти? схаменися!»

      «Де москалі, лебедики?»

      «Та он, подивися».

      Полетіла Катерина

      І не одяглася.

      «Мабуть, добре Московщина

      В тямку їй далася!

      Бо уночі тілько й знає,

      Що москаля кличе».

      Через пеньки, заметами,

      Летить, ледве дише,

      Боса стала серед шляху,

      Втерлась рукавами.

      А москалі їй назустріч,

      Як один, верхами.

      «Лихо моє! доле моя!»

      До їх… коли гляне —

      Попереду старший їде.

      «Любий мій Іване!

      Серце моє коханеє!

      Де ти так барився?»

      Та до його… за стремена…

      А він подивився,

      Та шпорами коня в боки.

      «Чого ж утікаєш?

      Хіба забув Катерину?

      Хіба не пізнаєш?

      Подивися, мій голубе,

      Подивись на мене:

      Я Катруся твоя люба.

      Нащо рвеш стремена?»

      А він коня поганяє,

      Нібито й не бачить.

      «Постривай же, мій голубе!

      Дивись – я не плачу.

      Ти