Кобзар. Тарас Шевченко

дивітеся —

      Жита похилились,

      Де паслися ваші коні,

      Де тирса шуміла,

      Де кров ляха, татарина

      Морем червоніла —

      Вернітеся!» – «Не вернуться!

      Заграло, сказало

      Синє море. – Не вернуться,

      Навіки пропали!»

      Правда, море, правда, синє!

      Такая їх доля:

      Не вернуться сподівані,

      Не вернеться воля,

      Не вернуться запорожці,

      Не встануть гетьмани,

      Не покриють Україну

      Червоні жупани!

      Обідрана, сиротою

      Понад Дніпром плаче;

      Тяжко-важко сиротині,

      А ніхто не бачить…

      Тілько ворог, щ. о сміється…

      Смійся, лютий враже!

      Та не дуже, бо все гине,

      Слава не поляже;

      Не поляже, а розкаже,

      Що діялось в світі,

      Чия правда, чия кривда

      І чиї ми діти.

      Наша дума, наша пісня

      Не вмре, не загине…

      От де, люде, наша слава,

      Слава України!

      Без золота, без каменю,

      Без хитрої мови,

      А голосна та правдива,

      Як господа слово.

      Чи так, батьку отамане?

      Чи правду співаю?

      Ех, якби-то!.. Та що й казать?

      Кебети не маю.

      А до того – Московщина,

      Кругом чужі люде.

      «Не потурай», – може, скажеш,

      Та що з того буде?

      Насміються на псалом той,

      Що виллю сльозами;

      Насміються… Тяжко, батьку,

      Жити з ворогами!

      Поборовся б і я, може,

      Якби малось сили;

      Заспівав би, – був голосок,

      Та позички з'їли.

      Отаке-то лихо тяжке,

      Батьку ти мій, друже!

      Блуджу в снігах та сам собі:

      «Ой не шуми, луже!»

      Не втну більше. А ти, батьку,

      Як сам здоров знаєш;

      Тебе люде поважають,

      Добрий голос маєш;

      Співай же їм, мій голубе,

      Про Січ, про могили,

      Коли яку насипали,

      Кого положили.

      Про старину, про те диво,

      Що було, минуло —

      Утни, батьку, щоб нехотя

      На ввесь світ почули,

      Що діялось в Україні,

      За що погибала,

      За що слава козацькая

      На всім світі стала!

      Утни, батьку, орле сизий!

      Нехай я заплачу,

      Нехай свою Україну

      Я ще раз побачу,

      Нехай ще раз послухаю,

      Як те море грає,

      Як дівчина під вербою

      Гриця заспіває.

      Нехай ще раз усміхнеться

      Серце на чужині,

      Поки ляже в чужу землю,

      В чужій домовині.

      [1839, С.-Петербург]

      ІВАН ПІДКОВА

I

      Було колись – в Україні

      Ревіли гармати;

      Було колись – запорожці

      Вміли панувати.

      Панували, добували

      І славу, і волю;

      Минулося – осталися

      Могили на полі.

      Високії ті могили,

      Де лягло спочити

      Козацькеє біле тіло,

      В