Кобзар. Тарас Шевченко

річкою, в чистім полі,

      Могила чорніє;

      Де кров текла козацькая,

      Трава зеленіє.

      Сидить ворон на могилі

      Та з голоду кряче…

      Згада козак гетьманщину,

      Згада та й заплаче!»

      Умовк кобзар, сумуючи:

      Щось руки не грають.

      Кругом хлопці та дівчата

      Слізоньки втирають.

      Пішов кобзар по улиці —

      З журби як заграє!

      Кругом хлопці навприсядки,

      А він вимовляє:

      «Нехай буде отакечки!

      Сидіть, діти, у запечку,

      А я з журби та до шинку,

      А там найду свою жінку,

      Найду жінку, почастую,

      З вороженьків покепкую».

      [6 листопада 1838, С.-Петербург]

      ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

      Думи мої, думи мої,

      Лихо мені з вами!

      Нащо стали на папері

      Сумними рядами?..

      Чом вас вітер не розвіяв

      В степу, як пилину?

      Чом вас лихо не приспало,

      Як свою дитину?..

      Бо вас лихо на світ на сміх породило,

      Поливали сльози… чом не затопили,

      Не винесли в море, не розмили в полі?.

      Не питали б люде, що в мене болить,

      Не питали б, за що проклинаю долю,

      Чого нуджу світом?

      «Нічого робить»,

      Не сказали б на сміх…

      Квіти мої, діти!

      Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?

      Чи заплаче серце одно на всім світі,

      Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…

      Може, найдеться дівоче

      Серце, карі очі,

      Що заплачуть на сі думи,

      Я більше не хочу.

      Одну сльозу з очей карих —

      І пан над панами!

      Думи мої, думи мої,

      Лихо мені з вами!

      За карії оченята,

      За чорнії брови

      Серце рвалося, сміялось,

      Виливало мову,

      Виливало, як уміло,

      За темнії ночі,

      За вишневий сад зелений,

      За ласки дівочі…

      За степи та за могили,

      Що на Україні,

      Серце мліло, не хотіло

      Співать на чужині…

      Не хотілось в снігу, в лісі,

      Козацьку громаду

      З булавами, з бунчугами

      Збирать на пораду.

      Нехай душі козацькії

      В Украйні витають —

      Там широко, там весело

      Од краю до краю…

      Як та воля, що минулась,

      Дніпр широкий – море,

      Степ і степ, ревуть пороги,

      І могили – гори,

      Там родилась, гарцювала

      Козацькая воля;

      Там шляхтою, татарами

      Засідала поле,

      Засівала трупом поле,

      Поки не остило…

      Лягла спочить… А тим часом

      Виросла могила,

      А над нею орел чорний

      Сторожем літає,

      І про неї добрим людям

      Кобзарі співають,

      Все співають, як діялось,

      Сліпі небораки,

      Бо дотепні… А я… а я

      Тілько вмію плакать,

      Тілько сльози за Украйну…

      А слова – немає…

      А за лихо… Та цур йому!

      Хто