Кобзар. Тарас Шевченко

хвилі, як ті гори:

      Ні землі, ні неба.

      Серце мліє, а козакам

      Того тілько й треба.

      Пливуть собі та співають;

      Рибалка літає…

      А попереду отаман

      Веде, куди знає.

      Походжає вздовж байдака,

      Гасне люлька в роті;

      Поглядає сюди-туди —

      Де-де буть роботі?

      Закрутивши чорні уси,

      За ухо чуприну,

      Підняв шапку – човни стали.

      «Нехай ворог гине!

      Не в Синопу, отамани,

      Панове-молодці,

      А у Царград, до султана,

      Поїдемо в гості!»

      «Добре, батьку отамане!» —

      Кругом заревіло.

      «Спасибі вам!» —

      Надів шапку.

      Знову закипіло

      Синє море; вздовж байдака

      Знову походжає

      Пан-отаман та на хвилю

      Мовчки поглядає.

      [1839, С.-Петербург]

      Н. МАРКЕВИЧУ

      Бандуристе, орле сизий!

      Добре тобі, брате:

      Маєш крила, маєш силу,

      Є коли літати.

      Тепер летиш в Україну —

      Тебе виглядають.

      Полетів би за тобою,

      Та хто привітає.

      Я й тут чужий, одинокий,

      І на Україні

      Я сирота, мій голубе,

      Як і на чужині.

      Чого ж серце б'ється, рветься?

      Я там одинокий.

      Одинокий… а Украйна!

      А степи широкі!

      Там повіє буйнесенький,

      Як брат, заговорить;

      Там в широкім полі воля;

      Там синєє море

      Виграває, хвалить бога,

      Тугу розганяє;

      Там могили з буйним вітром

      В степу розмовляють,

      Розмовляють сумуючи,

      Отака їх мова:

      «Було колись – минулося,

      Не вернеться знову».

      Полетів би, послухав би,

      Заплакав би з ними…

      Та ба, доля приборкала

      Меж людьми чужими.

      С.-Петербург, 9 мая 1840 року

      НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ

      Поїдеш далеко,

      Побачиш багато;

      Задивишся, зажуришся,

      Згадай мене, брате!

      [Травень-червень 1840, С.-Петербург]

      ГАЙДАМАКИ

      ПЕРЕДМОВА

      По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

      Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як