Кобзар. Тарас Шевченко

моя сиза,

      Серце не навчити.

      Пішла б же я утопилась —

      Жаль душу згубити.

      Коли нежив чорнобривий,

      Зроби, моя пташко,

      Щоб додому не вернулась…

      Тяжко мені, тяжко!

      Там старий жде з старостами…

      Скажи ж мою долю».

      «Добре, доню; спочинь трошки..

      Чини ж мою волю.

      Сама колись дівовала,

      Теє лихо знаю;

      Минулося – навчилася,

      Людям помагаю.

      Твою долю, моя доню,

      Позаторік знала,

      Позаторік і зіллячка

      Для того придбала».

      Пішла стара, мов каламар

      Достала з полиці.

      «Ось на тобі сего дива!

      Піди до криниці;

      Поки півні не співали,

      Умийся водою,

      Випий трошки сего зілля —

      Все лихо загоїть.

      Вип'єш – біжи якомога;

      Що б там ні кричало,

      Не оглянься, поки станеш

      Аж там, де прощалась.

      Одпочинеш; а як стане

      Місяць серед неба,

      Випий ще раз; не приїде —

      Втретє випить треба.

      За перший раз, як за той рік,

      Будеш ти такою;

      А за другий – серед степу

      Тупне кінь ногою.

      Коли живий козаченько,

      То зараз прибуде.

      А за третій… моя доню,

      Не питай, що буде.

      Та ще, чуєш, не хрестися,

      Бо все піде в воду.

      Тепер же йди, подивися

      На торішню вроду».

      Взяла зілля, поклонилась:

      «Спасибі, бабусю!»

      Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?

      Ні, вже не вернуся!»

      Пішла, вмилась, напилася,

      Мов не своя стала,

      Вдруге, втретє, та, мов сонна,

      В степу заспівала:

      «Плавай, плавай, лебедонько,

      По синьому морю,

      Рости, рости, тополенько,

      Все вгору та вгору!

      Рости тонка та висока

      До самої хмари,

      Спитай бога, чи діжду я,

      Чи не діжду пари?

      Рости, рости, подивися

      За синєє море:

      По тім боці – моя доля,

      По сім боці – горе.

      Там десь милий чорнобривий

      По полю гуляє,

      А я плачу, літа трачу,

      Його виглядаю.

      Скажи йому, моє серце,

      Що сміються люде;

      Скажи йому, що загину,

      Коли не прибуде.

      Сама хоче мене мати

      В землю заховати…

      А хто ж її головоньку

      Буде доглядати?

      Хто догляне, розпитає,

      На старість поможе?

      Мамо моя, доле моя!

      Боже милий, боже!

      Подивися, тополенько,

      Як нема – заплачеш

      До схід сонця ранісінько,

      Щоб ніхто не бачив.

      Рости ж, серце-тополенько,

      Все вгору та вгору;

      Плавай, плавай, лебедонько,

      По синьому морю!»

      Таку пісню чорнобрива

      В степу заспівала.

      Зілля дива наробило —

      Тополею стала.

      Не вернулася додому,

      Не діждала пари;

      Тонка-тонка та висока —

      До