Кобзар. Тарас Шевченко

благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

      Т. Шевченко

      ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

      Все йде, все минає – і краю немає.

      Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

      І дурень, і мудрий нічого не знає.

      Живе… умирає… одно зацвіло,

      А друге зав'яло, навіки зав'яло…

      І листя пожовкле вітри рознесли.

      А сонечко встане, як перше вставало,

      І зорі червоні, як перше плили,

      Попливуть і потім, і ти, білолиций,

      По синьому небу вийдеш погулять,

      Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

      І в море безкрає, і будеш сіять,

      Як над Вавілоном, над його садами

      І над тим, що буде з нашими синами.

      Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,

      Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

      Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

      Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

      Я не одинокий, я не сирота,

      Єсть у мене діти, та де їх подіти?

      Заховать з собою? – гріх, душа жива!

      А може, їй легше буде на тім світі,

      Як хто прочитає ті сльози-слова,

      Що так вона щиро колись виливала,

      Що так вона нишком над ними ридала.

      Ні, не заховаю, бо душа жива.

      Як небо блакитне – нема йому краю,

      Так душі почину і краю немає.

      А де вона буде? химерні слова!

      Згадай же хто-небудь її на сім світі,

      Безславному тяжко сей світ покидать.

      Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!

      Вона вас любила, рожевії квіти,

      І про вашу долю любила співать.

      Поки сонце встане, спочивайте, діти,

      А я поміркую, ватажка де взять.

      Сини мої, гайдамаки!

      Світ широкий, воля,

      Ідіть, сини, погуляйте,

      Пошукайте долі.

      Сини мої невеликі,

      Нерозумні діти,

      Хто вас щиро без матері

      Привітає в світі?

      Сини мої! орли мої!

      Летіть в Україну,

      Хоч і лихо зустрінеться,

      Так не на чужині.

      Там найдеться душа щира,

      Не дасть погибати,

      А тут… а тут… тяжко, діти!

      Коли пустять в хату,

      То, зустрівши, насміються,

      Такі, бачте, люди:

      Все письменні, друковані,

      Сонце навіть гудять:

      «Не відтіля, каже, – сходить,

      Та не так і світить;

      Отак, – каже, – було б треба…»

      Що маєш робити?

      Треба слухать, може, й справді

      Не так сонце сходить,

      Як письменні начитали…

      Розумні, та й годі!

      А що ж на вас вони скажуть?

      Знаю вашу славу!

      Поглузують, покепкують

      Та й кинуть під лаву.

      «Нехай, – скажуть, – спочивають,

      Поки батько встане

      Та розкаже по-нашому

      Про свої гетьмани.

      А