Кобзар. Тарас Шевченко

який сором!

      І за що я гину!

      Покинь мене, забудь мене,

      Та не кидай сина.

      Не покинеш?..

      Серце моє,

      Не втікай од мене…

      Я винесу тобі сина».

      Кинула стремена

      Та в хатину. Вертається,

      Несе йому сина.

      Несповита, заплакана

      Сердешна дитина.

      «Осьде воно, подивися!

      Де ж ти? заховався?

      Утік!.. нема!.. Сина, сина

      Батько одцурався!

      Боже ти мій!.. Дитя моє!

      Де дінусь з тобою?

      Москалики! голубчики!

      Возьміть за собою;

      Не цурайтесь, лебедики:

      Воно сиротина;

      Возьміть його та оддайте

      Старшому за сина,

      Возьміть його… бо покину,

      Як батько покинув,

      Бодай його не кидала

      Лихая година!

      Гріхом тебе на світ божий

      Мати породила;

      Виростай же на сміх людям! —

      На шлях положила.

      Оставайся шукать батька,

      А я вже шукала».

      Та в ліс з шляху, як навісна!

      А дитя осталось,

      Плаче бідне… А москалям

      Байдуже; минули.

      Воно й добре; та на лихо

      Лісничі почули.

      Біга Катря боса лісом,

      Біга та голосить;

      То проклина свого Йвана,

      То плаче, то просить.

      Вибігає на возлісся;

      Кругом подивилась

      Та в яр… біжить… серед ставу

      Мовчки опинилась.

      «Прийми, боже, мою душу,

      А ти – моє тіло!»

      Шубовсть в воду!..

      Попід льодом

      Геть загуркотіло.

      Чорнобрива Катерина

      Найшла, що шукала.

      Дунув вітер понад ставом —

      І сліду не стало.

      То не вітер, то не буйний,

      Що дуба ламає;

      То не лихо, то не тяжке,

      Що мати вмирає;

      Не сироти малі діти,

      Що неньку сховали:

      Їм зосталась добра слава,

      Могила зосталась.

      Засміються злії люде

      Малій сиротині;

      Виллє сльози на могилу —

      Серденько спочине.

      А тому, тому на світі,

      Що йому зосталось,

      Кого батько і не бачив,

      Мати одцуралась?

      Що зосталось байстрюкові?

      Хто з ним заговорить?

      Ні родини, ні хатини;

      Шляхи, піски, горе…

      Панське личко, чорні брови..

      Нащо? Щоб пізнали!

      Змальовала, не сховала…

      Бодай полиняли!

V

      Ішов кобзар до Києва

      Та сів спочивати,

      Торбинками обвішаний

      Його повожатий.

      Мале дитя коло його

      На сонці куняє,

      А тим часом старий кобзар

      І с у с а співає.

      Хто йде, їде – не минає:

      Хто бублик, хто гроші;

      Хто старому, а дівчата

      Шажок міхоноші.

      Задивляться чорноброві —

      І босе, і голе.

      «Дала, – кажуть, – бровенята,

      Та не дала долі!»

      Іде шляхом до Києва

      Берлин шестернею,

      А