Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

Читать онлайн.
Название Гетьманський скарб
Автор произведения Юрій Мушкетик
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2006
isbn 978-966-03-4324-8



Скачать книгу

Феофану, – Яків був його улюбленцем, не знаю, чому він не пішов слідами свого вчителя на вчені Олімпи. Я не вагався б і миті. Для нього ж світське козацьке життя, либонь, мало більші ваби, воно вже справджується наказним полковництвом у двадцять три роки.

      Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевів його на дівчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усміхалася. В очах – бистрінь, немов ще й досі летіла в танку, крізь напіввідтулені губи було видно невеликі міцні зубки. Її личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, ніжне, ніжності додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: ніс – прямий, рівний, і рівне, пряме підборіддя, брови чорні як смола, і довгі чорні вії, вона чимось нагадала мені єгипетську царицю – я бачив такі малюнки в давніх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очі, й тінь від повік упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навіть я, розуміли, що то таки цінність.

      «Боже, – подумав я, – яка неземна і в той же час земна краса». Мені здалося, дівчина йде до мене, і я обімлів. Одначе в ту мить вона ступила вбік, і я побачив, що вона йде до Оленки, котрої чомусь не помітив. І зблиснула в моїй голові іскорка, і я зрозумів, хто ця дівчина – Уляна, гетьманівна, чи, як її називає Оленка, Уляся. І відмітив схожість з гетьманшею, одначе невелику. Анастасія Марківна підійшла до Якова і, наче маленького, підвела його до Оленки та Уляни. Яків ішов нітрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвінкий сміх. Я ще не знав, що ми приїхали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала поєднати свого пестунця з Полуботківною і гетьман теж схвалив цей намір своєї дружини.

      Ще за мить сміялися всі четверо, але я одразу вирізнив Улянин сміх, хоч ніколи раніше не чув його (гетьманівну бачив разів зо два в церкві й чомусь тоді не звернув на неї уваги), був той сміх притамований і проникав мені глибоко-глибоко в душу. Я відступив за парубоцькі спини й дивився, дивився на неї, як на диво, як на чудотворну ікону. Ні, на ікони я дивився трохи не так, але крихти тієї побожності розсипалися в моїй душі, мені здалося, в обличчі дівчини таїться якась загадковість, як і в обличчях отих єгипетських жінок, які жили хтозна-коли й молилися сонцеві та зорям.

      Я не спав майже всю ніч. Чув, як співають дівчата, спочатку замовкли на Родіонівці, а вже потім на Усівці, а на Веригіні, за греблею, співали майже до самого ранку; як витьохкує соловейко, як десь тявкає, не втихаючи, пес. Заплющував очі й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими віями, бистрінь у очах. Перевертався з боку на бік, навіть розсердився на себе, але прогнати видиво не міг. Не розумів, чого воно вчепилось до мене, що зі мною сталося… Мана, та й годі. Таки мана. Бо знову заплющив очі… й побачив це саме обличчя, повернуте вбік… а тулубом до мене. Тулубом птиці. Птах, завбільшки з людину, випливав з-за наших сулимівських рясних