Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

кров червона по морях,

      Розсипалось біле пір'я по лугах.

      Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий і сором'язливий, нагледів угорі гілляку, ухопився за неї і виліз на паркан. Тільки хотів поглянути на дівчину краєм ока й зіскочити назад, у провулочок. Але дівчини не побачив. Унизу піді мною порозчепірювалися великі густі кущі аґрусу, за ними росли якісь деревця з густими підстриженими кронами, вони творили суцільну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далі не бачив нічого, посунувся ще, випустив з руки верхню гілку і враз шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на траві, моя шапка полетіла під кущ аґрусу.

      Опам'ятавшись, почав підводитись, простягнув руку, щоб дістати шапку, і в ту мить щось налетіло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й заціпенів. Мене тримав за полу медвідь. Так мені здалося спочатку. А вже потім розгледів, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Він не гарчав, не кусався, сидів на задніх лапах і тримав мене за полу. А я не міг вирватися, та вже й не намагався – злякався Шкіра на моїй голові чомусь свербіла, по спині повзли холодні ковзкі гадючки.

      Не знаю, скільки мені довелося б сидіти отако, коли б збоку не пролунав владний дівочий голос:

      – А це що таке? Тур, пішов геть!

      Тур випустив полу моєї свити-кунтуша, винувато дивився на дівчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою:

      – Тур, додому!

      Руда потвора знехотя потрюхикала по доріжці.

      – Ти хто такий? – запитала Уляна.

      – Я? Н-не знаю, – вичавив крізь неслухняні губи.

      – Не знаєш, хто ти? А що тут робиш?

      – Шапку шукаю.

      – Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

      – Ну… Вітром здуло… Йшов по вулиці. – І враз, не знаю, як те сталося: – Я бачив учора тебе на танцях, хотів побачити ще раз… – Я все ще сидів на землі. Дівчина почала сміятися.

      – Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробі, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарізяка?

      Її очі сміялися.

      – Який я зарізяка… Шапку шукаю…

      – От капосна шапка. Де ж вона?

      – Оно за кущем…

      – То бери її…

      На доріжці за деревами почулося неголосне тупотіння, далі покашлювання. Сміх злетів з губів дівчини.

      – Тато!

      Я перепудився дужче, ніж тоді, коли на мене насів пес. Це ж така ганьба!.. Заліз до гетьманського саду! Розкажуть батькові… Знеславив дівчину… Я микуляв очима, сопів, а кроки наближалися.

      – Ховайся! – прошепотіла Уляна. Либонь, також не хотіла, аби батько заздрів її з парубком. А чи хотіла пожартувати наді мною. Скоріше останнє. Я порачкував за аґрусовий кущ, вліз у нього по самі плечі, заплутався, зав'яз, зашпортався.

      – Це ти, дочко? – пролунав хрипкуватий голос. – Що ти тут робиш?

      – Гуляю, тату.

      – А з ким то ти розмовляла?

      Я