Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

строю, і саме тоді на ґанок вийшов пан полковник Полуботок, позіхнув і сів на лаву.

      Був це статечний, повновидий, міцної високої статури чоловік п'ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари. Він вийняв з глибокої кишені люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срібній трубочці був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кілька срібних монет, все це поклав на столик перед собою.

      Зненацька на вулиці пролунав тупіт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, і в дворі з вузлом у руці з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупані; витираючи рукавом піт, він зійшов по сходах на ґанок, поставив вузол на стіл, розв'язав кінці пишної квітчастої хустки, з якої, неначе лебідь з піни, випірнув срібний глечик з накривкою. Козак облизав великі, як вареники, пересохлі губи й прогув:

      – Пан гетьман прислав з узваром. Віншує й запитує про здоров'я.

      Полуботок мовчав, вперто шукав кресало, – він би міг піти й припалити люльку від вогню в печі, бо ж саме топилося, не йшов, – і козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку – половину гетьманових слів розтрусив по дорозі й згадав аж тепер:

      – Узвар з медом!

      З медом, отже, гетьман запрошує на обід. Полуботок і далі нічого не казав, і козак нагадав:

      – Його милість запитує вашмосці про здоров'я. Полуботок поклав на стіл люльку, взяв з купки срібних талярів один, великими і вказівними пальцями обох рук скрутив його, подав козакові.

      Той узяв таляр, здивовано вертів у пучках:

      – Його милість запитує вашмосці…

      У цю мить скрипнули присінкові двері, на ґанок вийшла молода дівчина з розпущеною русою косою – Оленка, Полуботкова наймолодша (дві інші давно заміжні, два сини поодружувані), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, підняла покришку.

      – Як гарно пахне!

      Взяла глечик і почала пити.

      – Узвар від гетьмана! – значущо мовив Полуботок. – З медом!

      – Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотілося… Ох і смачний. – Оленка поставила глечик на стіл.

      Полуботок ледь-ледь повів на неї оком, хотів насварити, але враз подобрів очима, всміхнувся.

      – Піди хоч косу заплети.

      Оленка й далі стояла на ґанку, в тонкій білій сорочці, тонкій запасці, боса, сонце виціловувало дрібненьке муратиння довкола кирпатенького носика.

      Козак переступав важкими чобітьми:

      – Його милість запитує вашмосці…

      – Я відповів, йди.

      Козак повільно зійшов з ґанку. Брів через двір, обмітав високим споришем пилюку з чобіт, здивовано ніс поперед себе в долоні скручений в трубку таляр.

      Його рот був широко розтулений.

      – Що я скажу його милості?…

      Охрім, котрий бачив і чув усе, кинув через плече:

      – Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.

      Козак справді спробував розкрутити