Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

улиці Дергачівській, де, притінений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з різьбленими віконницями та різьбленими дерев'яними підпорами кружґанку. Будинок належав чернігівському полковнику Павлу Леонтійовичу Полуботку і був куплений позаторік у купця Затирного ось для таких оказій, як ця, – коли полковник приїздив до гетьманської столиці за велінням Генеральної канцелярії або у власних справах. У вузенькому, відгородженому від вулиці високим тином, зарослому кучерявим моріжком дворі стояли конюшня та дві рублені комори. Оце і все обійстя: ні саду, ні городу, ні палісадника – дім для тимчасового мешкання. У дворі притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблі возів були задерті на тин і стриміли, наче велетенські гаківниці.

      Поміж голобель на кілках тину висіли великі юхтові чоботи, біля них стояв босий кучер Охрім і мастив їх квачиком, отож і пахло на все подвір'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидів на ґанку однієї з комор і тихенько награвав на скрипці. По стрісі сусідньої комори походжало з десяток голубів, скошували зизі очі, заглядали на ґанок комори, – я насипав туди крихт із хліба, – але спурхнути вниз боялися – здичавіли. Я – це Іван Сулима, син генерального хорунжого Івана Сулими, внук гетьмана Івана Сулими (котрий скопирснув у Дніпро неймовірно міцно вґрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка. Одначе мене ніколи не вабили ані слава діда, ані, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, наді мною збиткувалися майже всі мої товариші, спудеї Київської Академії, я не здобував та не обороняв у вимріях фортець і не викрадав красунь, цурався спудейських кабишів та бешкетів, через те мене не бачили не те що в гіркопам'ятних усім киянам налогах тодішніх розбійних спудейських ватаг, котрі шарпали по базарах чумацькі вози та налітали на купецькі постоялі двори, що привело до справжньої, довготривалої війни поміж магістратом та спудеями, а й навіть у набігах на знамениті сирецькі баштани, – на це останнє й суперінтендант Академії, і сам префект дивилися крізь пальці.

      Прикоханий ченцями, виспівував на криласі «Славмо Царя Піднебесного», грав у інтермедіях дячків та піддячків, вправлявся в піїтиці. Цієї весни успішно скінчив клас піїтики й перейшов до класу риторики. Приїхав до батька на вишні та перші меди, й батько раптом одібрав у мене всі мої книги й замкнув до великої, ошпунтованої залізними штабами скрині. Він і раніше не шанував Академії, не обминав її клином, а того дня, погомонівши зі мною, почав йойкати і кричати, що та «дурисвітська Академія» вибила з моєї голови останній розум, що він плекав надію на сина, валечного воїна, котрий якщо не сягне дідової слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побирається попідвіконню, чи то лицедія з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всі оці шаблі, бул-димки, посріблені ронди. І за віщо йому така кара: скільки козачих синів покінчало Київську Академію, декотрі потерлися й по заграничних академіях, і всі поверталися до батьківського козацького шабельного ремесла, були серед них вікопомні звитяжці: Сагайдачний, Хміль, Морозенко, Палій, Мазепа (тут він закашлявся й оглянувся), тільки його син чомусь забув, з якого він кореня.

      Я знітився і, щоб втішити батька, відповів:

      – Були й з поповичів гетьмани.

      – Хто? – зіпонув батько.

      Самойлович…

      Згинув у Сибіру, й слава по ньому запала.

      І тоді я сказав батькові таке:

      – Вчуся я на славу Божу й користі ради душі моєї, у пам'ять неньки й вашого дому на честь і хвалу. Книжна мудрість свята, її не потяти шаблею і з гармати не встрілити.

      Боже, що тут зчинилося по сих моїх словах! Батько зламав у руках нагайку («Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичів!»), пожбурив її мені під ноги, а я дуже злякався й замовк. А він геть розпасіювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жіночому: «Закрию очі, й хто опережеться моїм чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!» Батько був ще й добрячий лицедій. Він промовляв слова, які змушували моє серце стискатися від страху. Мав батько ще діти від другої жінки (моя мати, Полуботківна, померла), але дрібні, двоє дівчаток і хлопчик трьох літ, отже, не плекав великої надії побачити його в сідлі.

      Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забирає мене з Академії та віддає до війська… «Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок».

      Два дні думав, до якого війська послати, й надумав.

      На всій Україні немає валечнішого, славетнішого козака, як чернігівський полковник.

      Згнітивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрібник, плакали струни моєї скрипки…

      Одначе поїхав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовно скучав за Академією, хоч не все там було миле мені. Може, навіть навпаки, більше немилого, ніж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нітився з будь-якої причини, і наді мною кепкували колегіанти-академісти. Мій дзвінкий, тонкий і сумовитий голос став мені втіхою і карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовірно лихий, злючий, котрий бив різками