Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

раз по раз приміряла його до своєї голови. Жовті кульбаби і чорне волосся – мені здалося, що то гармонія.

      – Це, Улясю, мій двоюрідний брат Іван…

      Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

      – А він не кусається?

      – Хто? – здивувалася Оленка.

      – Ну, він. Тільки гарчить?

      – Тю на тебе, – мовила Оленка й прикусила язик. Вони – подруженьки, дівчата, в усьому рівні, і все ж гетьманівна є гетьманівна. Вона і вдачею гетьманівна, й красою. Щоправда, і Оленка теж гарна на вроду: білолиця, кучерява, ото тільки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсіло носика. Але тільки весною, на осінь і зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звідки б узятись смутку в такі літа і за таким статком! Хоч на світі буває всякого. Оленка – сміхотунка, Уляна ж – гостроязика фурія. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очі, й пройде повз тебе грецька чи римська патриція, чи як там було в них, до якої страшно обізватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком.

      – Отже, не кусається й не гарчить?

      – Таке скажеш…

      Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди.

      За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленці. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

      – …А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, і житимете ви щасно, й наживете шестеро дітей, а нині тобі стелеться близка дорога…

      – Батько повезе додому, – буркнув я.

      Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серці мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнішому лісі, звідки вибігає і плине під Чернігів річка Стрижень і в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсім спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленці йдеться, і хоч той князь видавався мені гідним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвідчив голос Анастасії Марківни від квітника:

      – Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобі німецький крокіс. Схожий на наш, та не зовсім.

      Оленка пішла, а по кількох хвилинах довкола неї згірш крокосу вився Яків Маркович. Козак, парубок порпався з жінками на грядці.

      Я ж сидів, неначе роздягнений злодій посеред ярмарку. Не знав, куди подіти руки, боявся дивитися на дівчину, не відав, що казати.

      – Давай зіграємо в карти, – запропонувала Уляна.

      Я здивовано поглянув на дівчину.

      – Я не вмію в карти… Та й… у карти грати гріх. Надто дівчатам.

      – Ти поглянь! А я й не знала, – насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима. – А що ж ти вмієш?

      – Власне… нічого.

      – Зовсім нічого?

      Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів – дівчина запитувала не про те.