Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

знаєш, коли настане Страшний суд? – суворо сказав я. – Може, він настане завтра. І тоді… Тоді ніщо не буде потрібне. І всі, що балакають грішно…

      Я не доказав, знітився. Боявся, що Уляна розсердиться й піде від мене і я більше ніколи не побачу її.

      – Ну, ти жартуєш. Але й деякі жарти потрібно спокутувати молитвою.

      – А ти таки справжнісінький піп. – Уляна підвелася й позіхнула, вдавано чи насправжки. – Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немає… – І попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобітками землі. Той її тихий порив був надзвичайно граційний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорі, ліва – нижче, либонь, вона й сама відчувала ту свою грацію, випробувала (дарма що молода) не на одному парубкові, про що я тоді й здогадуватися не міг.

      Прийшли Яків та Оленка, Оленка – пустунка, вони щебетали і пурхали, наче дві синиці. Яків же, статечний, міцний, дивився на них, ставши на приступці альтанки, широко розчепіривши кряжисті ноги, і я позаздрив його міці, силі, впевненості. Але дівчата незабаром розкутурхали його, а тоді потягли й мене і примусили грати в квочки, і я майже увесь час був квочкою…

      …З того дня я почав учащати на подвір'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрідка туди навідувалися ще парубки та дівчата – дві Савичеві дочки, дрібненькі, гостроносі, хитренькі, вони вочевидь лестили гетьманівні, й та трохи бридилася ними; не зовсім повного розуму Мануйловичів син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зріст, довговидий, надзвичайно вродливий і через це пихатий. Він підпирав плечима альтанку або яблуню й невідривно дивився на Уляну. Я потаємно ревнував його до Уляни, сливе ненавидів. Він один курив люльку, майже ніколи не випускав її з рота, і Уляна казала, що од Гната пахне «справжнім мужеським духом», а коли я запитав, чим же пахну я, вона відказала: «Ладаном». І липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це їй не вдавалося, Гнат стояв непохитно і усміхався зверхньо, мовляв: «Пустуєте, наче діти». Проте всі інші гості навідувалися нечасто, причиною тому була Анастасія Марківна, вона єднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби їм заважали або й раптом не втрутився між них хтось третій. Я ж Оленку відбити не міг, отож мене вона запрошувала радо, всіх інших – з погордливим холодком.

      Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка і горлиці, й дві польки, вшкварив добре, і здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечір залишилися в альтанці вчотирьох, я несамохіть повів сумну мелодію про козака, який поїхав на чужину та й не вернувся, про дівчину, яка виглядає його і невтішно плаче, й зненацька помітив, що обличчя Уляни дуже одмінилося, дивно осмутніло, а очі стали глибокі й темні, як ніч. Я подумав, що, може, й вона має якусь причину до печалі. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби відлітала, й мені захотілося відлетіти з нею, але я нічогісінько не знав про неї й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? І знову хробачок ревнощів гриз моє крихке серце. Голова її на тлі вечірнього саду видалася головою Богородиці, голова на довгій красивій шиї… але то вже приплелася гріховна