Название | Гетьманський скарб |
---|---|
Автор произведения | Юрій Мушкетик |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Історія України в романах |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2006 |
isbn | 978-966-03-4324-8 |
– Чого б то не втямити… Жартуємо ж…
Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я підвівся й пішов стежечкою через палісадник. Заздрив Якову Марковичу, його сміливості, але… й осуджував його, хоч розумів далеко не все, про що говорилося в хаті.
Переді мною розкривалося щось таке, куди навіть не намагався протиснутися думкою. Жив у іншому світі: де скрипка, де книги, де дрібні пригоди й велике нещастя, смерть моєї матері, але було й ще щось зовсім інше, лячне і неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болоті, як голос з ночі, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнім, а все інше – то тільки порох буття. А з іншого боку – нащо воно мені, чому має мене вабити, що воно може мені дати, саме мені…
Знаю, всяка влада від Бога, намісником Господа є на землі цар і його веління повинні виконувати всі. Цьому нас навчали наші професори, про це не раз казав у своїх божественних проповідях наш ректор Феофан Прокопович, наймудріша людина, яку мені доводилося бачити. Без царя ми б всі погинули, нас би підім'яли й понищили чужоземні народи, без царя ми не дали б собі ладу. Він єдиний думає й піклується про нас, як про своїх дітей. Так прорікав Феофан Прокопович, світоч вченості нашої, наш найбільший мудрець.
Повірити в нині почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої книги, є скрипка. І є бандура. Найліпше ж викинути все те з голови.
Я пішов на вереск музик, до помосту. І не впізнав його. Там чинилось щось несосвітенне. Вітер, вихор, заметіль… Танцювали майже всі парубки та дівчата. Танцювали в кружок. А посередині вертілася, крутилася, вибивала дрібушечки дівчина. Молодесенька-молодесенька і струнка, як тополька. Личко розчервонілося, очі горіли, дві чорні-чорнющі коси літали довкруги неї, не здибитися. А жовті сап'янці стукотіли, й витьохкували під ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубоніли, не дуданіли, а ахкали і заливчасто сміялися брязкальцями. В ту мить у коло до дівчини влетів ще один танцюрист – Яків Маркович, і закрутився, завертівся довкола дівчини. Чоботи в Якова з подзвоном – з срібними дзвінками, врізаними в закаблуки, – дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дівчина летіла, й одіж не встигала за нею, оголюючи білі смужки ніжок над чобітьми, руки її були граційно розкинуті, здавалося, вони пливуть у повітрі самі по собі. Музиканти закінчували зорьку й одразу переходили до катеринки, від катеринки до закаблуків, від закаблуків до жидівського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартівливо.
За кілька кроків від себе я побачив дорідну, немолоду, але ще не зовсім зів'ялу красиву жінку в дорогому парчевому кораблику, зі складеними на грудях руками. Вона посміхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасія Марківна. Її знає в Глухові старе й мале. Як знають і те, що вона управляє гетьманом й почасти всім гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племінника, пестунця, який і жив при гетьманськім дворі і якому вже виклопотала в гетьмана