На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

не сам, – сказав хтось із солдатів. – Ти ж у коня влучив, а він он яким лантухом із нього гепнув.

      – Обшукайте все навколо, – наказав Джордж. – А ми тим часом відведемо цю «птицю» до полковника. Сподіваюсь, він ще не спить?

      – Здається ні, – відказав один із солдатів. – Принаймні чверть години тому він у своєму наметі базікав з індіанським агентом4 Джоном Мексімом.

      – Ходімо ж! – велів Гаррі. – А ви шукайте як слід! Мені теж здалося, ніби він щось тримав у руках – чи то ляльку, чи то дитину. Шукайте добре, хлопці!

      Індіанець, очевидно, розуміючи марність опору, поводився спокійно, коли трапери роззброювали його, обшукували й вели в табір.

      Посеред табору стояв високий конічний намет, усередині якого, сидячи під ліхтарнею, жваво розмовляли двоє. Ймовірно, через грім і вітер вони не почули пострілів.

      Це були полковник Деванделль та урядовий уповноважений на індіанських територіях Джон Мексім – обидва сильні, міцні янкі з виразистими рисами обличчя, засмаглі, майже як індіанці, типові шукачі пригод.

      Підштовхнувши молодого полоненого вперед, Гаррі доповів:

      – Нарешті ми його спіймали, командире! Клятий індіанець три ночі поспіль поривається вибратися з ущелини.

      Полковник жваво підхопився на ноги й пильно глянув на молодого індіанця, який незворушно стояв перед ним із підкреслено байдужим виглядом.

      – Ти хто такий? – спитав Деванделль.

      – Нічний Птах, – просто відповів юнак, немов у цьому ефектному імені були відповіді на всі запитання.

      – Ти чеєн?

      – Навіщо питати? Хіба з одягу не видно?

      – З якою метою ти намагався вийти з ущелини? – змінив тему полковник. – Хіба ти не знаєш, що ми воюємо з твоїм плем’ям, як і з племенами сіу й арапахо?

      – Я мав доправити вождеві арапахо Лівій Руці його дочку Міннегагу.

      – Брешеш! Ліва Рука ніколи не вчинив би так необачно!

      – Хуг! Я воїн і мушу підкорятися наказам.

      – А де дівчинка?

      – Напевно, на дні Ущелини Смерті. Я випустив її, коли падав з коня.

      – Ти віриш цьому, Джоне? – спитав полковник агента.

      – Мені здається, він бреше, – відповів той. – По-перше, очевидно, що перед нами не чистокровний індіанець і навіть не чеєн, а метис, батько якого, найімовірніше, належить до племені сіу, а мати – біла полонянка. У нього блакитні очі, високе чоло й вилиці майже не випинаються. По-друге, на його шиї висить амулет від «воріт першої людини», що їх носять тільки воїни сіу. Тепер вам зрозуміло, що цей молодик просто водить нас за носа?

      Полковник промовчав, із якимось прихованим хвилюванням дивлячись на полоненого, що своєю чергою залишався підкреслено незворушним.

      Бувалий полковник Деванделль, який багато чого побачив за своє життя, раптом зблід і обтер із чола краплі рясного поту.

      – Боже мій! – пробурмотів він.

      – Що з вами? – спитав Джон Мексім здивовано. Він уперше бачив полковника таким схвильованим.

      – Гадаєш,

4

Індіанський агент – державний службовець, якого призначав уряд США для взаємовідносин між американською владою та індіанськими племенами.