На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

навести червоношкірих на слід подорожніх.

      – Тільки цього нам бракувало – стати вовчою вечерею! – невесело посміхнувся Джордж, коли вони знову посідали верхи.

      – Так і сталося б, якби я не мав на прикметі надійного укриття. Пам’ятається, в минулі часи там було підсмажено не одну банду.

      – Підсмажено банду? Вперше чую, – здивувався Гаррі.

      – Розкажу тобі цю історію, коли поратимемо другий окіст у безпечному місці.

      – Давненько я не бував у «Монастирі крові»! Сподіваюсь, я легко його відшукаю і мене не підведе уміння траперів орієнтуватися на місцевості.

      З настанням вечора погода зіпсувалася: здійнявся вітер, хмари обважніли й потемніли, в їхній похмурій глибині раз у раз зблискували стріли блискавок.

      Зустрічати бурю в степу вершники не збиралися, тому пришпорили коней і щодуху помчали вперед. Коні, гнані вовчим виттям, летіли мов стріли, втікаючи від бурі, що насувалася, і зграї, що наближалася.

      Не встигло сонце скотитися за обрій, як на землю впали перші важкі краплі дощу, а дерева почав гнути до землі ураганний вітер.

      – Покваптеся! – гукнув супутникам Джон Мексім. – Вовки відстають, отже, притулок близький! Підострожте коней!

      Тепер дорога пролягала крізь густий темний ліс, і, коли б не часті спалахи блискавок, вершники напевно заблукали б у непроглядній темряві. Джон Мексім, який вів перед, уже почав бурмотати лайки, як нараз потужна блискавка яскравим світлом осяяла все навкруги, і подорожні побачили напівзруйновану дзвіницю в руїнах монастирських стін.

      – Ось він, «Монастир крові»! – зраділо вигукнув агент.

      – Дякувати Богу, – пробурчав Джордж. – А то наші коні скоро попадають від утоми.

      – Звідки така жахлива назва! – скривився Гаррі. – Напевно червоношкірі постаралися.

      – Зовсім ні, – заперечив агент. – Потім розповім. А зараз запалюйте смолоскипи, які, сподіваюся, у вас є, й шукаймо укриття.

      Підсвічуючи собі смолоскипами, загін обійшов руїни монастиря і в одній з уцілілих стін знайшов великі обгорілі двері. Відчинивши їх, подорожні увійшли досередини.

      Дах монастиря майже повністю обвалився, але вціліла частина все ще була достатньою, щоб прихистити подорожніх і їхніх коней від дощу та вітру. Стіни було зруйновано дужче, і крізь величезні проломи вривався лютий вітер зі струменями дощу, а крім того, сюди легко могли проникнути вовки, які, судячи з виття, що долинало, не мали наміру залишатися нині без вечері.

      Яскраве світло підкреслювало глибокі тіні розвалин колишнього монастиря, який зараз являв собою жалюгідне видовище.

      – Не найкращий притулок, що й казати, – зауважив Гаррі, окидаючи поглядом закопчені димом залишки стін. – Але тут хоча б можна перечекати дощ.

      – За потреби ми зможемо спуститися в підземелля, де років десять тому ми винищили небезпечну банду мексиканців. Напевно, їхні кістяки досі валяються там!