Грішна. Тесс Герритсен

відвідувала рідних на Кейп-Код. Так Мері Климент сказала.

      – Тоді треба обшукати територію. Негайно.

      – Чому? Що ми шукаємо?

      – Новонародженого.

      Схоже, це надзвичайно вразило Ріццолі. Вона пополотніла й витріщилася на Мору. Тоді перевела погляд на тіло Камілли Маджіннес, яка лежала на столі.

      – Але… вона була черницею.

      – Так, – відповіла Мора. – І нещодавно народила.

      5

      Коли Мора вийшла з роботи, знову йшов сніг. Ніжні мереживні сніжинки кружляли білими метеликами, м’яко сідали на припарковані автомобілі. Сьогодні вона вже була готова до негоди і взула поношені напівчобітки з рифленими підошвами. І навіть так все одно була вкрай обережна, перетинаючи паркувальний майданчик, – ковзала на притрушеній снігом кризі, готова до можливого падіння. Нарешті діставшись до свого авто, Мора з полегшенням зітхнула й почала шукати ключі в сумочці. Так зосередилася на цьому, що не звернула уваги на те, як поблизу з грюкотом зачинилися дверцята іншого автомобіля. Лише почувши кроки, розвернулася до чоловіка, який нині наближався до неї. Він зупинився за кілька кроків, мовчки. Просто стояв і дивився на неї, ховаючи руки в кишенях шкіряної куртки. Сніжинки осідали на білявому волоссі, застрягали в охайно підстриженій бороді.

      Він подивився на її «Лексус» і сказав:

      – Я так і зрозумів, що це твій. Завжди в чорному, завжди тяжієш до темної сторони. І чиє ж іще авто буде таке доглянуте?

      Мора нарешті повернула собі здатність говорити. Голос був хрипкий. Чужий.

      – Що ти тут робиш, Вікторе?

      – Схоже, тільки так я мав змогу тебе нарешті побачити.

      – Влаштувавши засідку на парковці?

      – То он як ти це бачиш?

      – Ти сидів тут, чекаючи на мене. Я б сказала, що це засідка.

      – Ти не дала мені вибору. Так і не перетелефонувала.

      – Не мала нагоди.

      – Не лишила свій новий номер.

      – Ти про нього не питав.

      Він подивився на сніг, що сипався з неба, мов конфеті, й зітхнув.

      – Що ж. Усе як у давні часи, правда ж?

      – Надто схоже на давні часи.

      Вона розвернулася до автівки, натиснула на кнопку. Замок клацнув.

      – Не хочеш дізнатися, чому я тут?

      – Мені треба йти.

      – Я прилетів аж у Бостон, а ти навіть не питаєш навіщо.

      – Гаразд, – подивилася вона на нього. – Навіщо?

      – Три роки, Моро.

      Віктор підійшов ближче, вона відчула його запах. Мило й шкіра. Сніг, що тане від тепла тіла. «Три роки, – подумала вона, – а він майже не змінився. Так само по-хлопчачому схиляє голову, зморшки від сміху в кутиках очей ті ж самі. І навіть у грудні його волосся здається вицвілим на сонці, не штучно вибілене – це чесні біляві пасма від багатьох годин, проведених надворі». Віктор Бенкс наче випромінював свою власну силу тяжіння, і вона була так само підвладна їй, як усі інші. Відчула, як її знову тягне до нього.

      – Невже ти жодного разу не замислювалася