Грішна. Тесс Герритсен

душу. Це не диво – хіба що примха долі, як коли дитина падає з шостого поверху й дістає самі лиш подряпини.

      – Дивно, що вона взагалі вижила, – пробуркотів Саткліфф.

      – Мені теж. – Мора глянула на нього. Світло з апарата освітлювало половину його обличчя, перетинаючи кутасті вилиці. – Ці удари завдавалися, щоб убити.

      4

      «У Камілли Маджіннес були молоді кістки», – думала Мора, дивлячись на рентгени на негатоскопі моргу. Роки ще не сточили суглобів послушниці, не зібгали хребців, не кальцифікували хрящову тканину ребер. Тепер вони цього й не зроблять. Камілла опиниться в землі, її кістки навіки залишаться молодими.

      Йошима зробив рентген повністю вдягненого тіла – звична пересторога, щоб не пропустити кулі чи інші металеві фрагменти, що могли застрягнути в одязі. Окрім розп’яття та булавок на грудях, металу на рентгені видно не було.

      Мора зняла знімки торса, і жорстка рентгенівська плівка мелодійно дзенькнула, згинаючись, в її руках. Вона взяла знімки черепа, закріпила їх затискачами.

      – Господи, – пробелькотів детектив Фрост.

      Пошкодження черепа були жахливі. Одного з ударів вистачило, щоб загнати фрагменти кістки значно глибше за її загальний рівень. Хоча Мора ще не зробила жодного розрізу, вона здогадувалася, що побачить усередині. Розірвані судини, туго наповнені кров’ю пазухи. І мозок, набряклий під тиском крові.

      – Розповідайте, док, – сухо й по-діловому озвалася Ріццолі. Цього ранку вона мала здоровіший вигляд, увійшла до моргу звичною швидкою ходою, як справжня воїтелька. – Що ви бачите?

      – Було три окремих удари, перший влучив сюди, у тім’я. – Вона показала на тріщину, що спускалася вперед по діагоналі. – Інші два удари – в потилицю. Я припускаю, що тоді вона вже лежала обличчям донизу, безпорадна й розпростерта. Саме тоді останній удар розтрощив череп.

      Фінал був такий жорстокий, що вони з детективами трохи помовчали, уявляючи жінку, що лежить на підлозі, обличчям на холодному камені. Нападник заносить руку, стискаючи смертельну зброю. Тишу в каплиці порушує звук, з яким розколюється кістка.

      – Забили, наче маленьку тваринку, – завважила Ріццолі. – Вона не мала жодного шансу.

      Мора розвернулася до столу, на якому лежала Камілла Маджіннес, досі у просоченому кров’ю чернечому вбранні.

      – Роздягнемо її.

      Йошима чекав, убраний у рукавички й халат привид лабораторії. Він мовчки спритно зібрав на таці потрібні інструменти, змінив кут ламп, підготував тару для зразків. Мора навіть не мусила нічого говорити: погляду вистачало, щоб він прочитав її думки.

      Спочатку вони зняли чорні шкіряні черевики, практичні й незугарні. Тоді спинилися, дивлячись на кількашаровий одяг і готуючись до того, чого ще ніколи не робили, – до роздягання черниці.

      – Спочатку треба зняти апостольник, – мовила Мора.

      – Це що? – запитав Фрост.

      – Пелерина на плечах. Тільки от я не бачу застібок спереду. І не бачила нічого на рентгені. Перевернемо її на бік, я подивлюся