Грішна. Тесс Герритсен

у темряву за нею, дослухаючись до звуків. Їхніх облич торкнувся теплий подих. Технічний поверх вловлював тепле повітря, що піднімалося вгору, і вони відчували, як воно ллється в отвір.

      Ріццолі посвітила туди ліхтариком. Вони побачили масивне дерево й матовий рожевий колір нещодавно встановленого утеплювача. Підлогою зміїлися електричні дроти.

      Джейн перша ступила в отвір. Мора ввімкнула свій ліхтарик і рушила за нею. Там було надто низько, щоб вона могла випростатися на весь зріст, – довелося згинати голову, уникаючи дубових балок по всій стелі. Світло ліхтарів падало широкими арками, вирізало в темряві коло. За цим колом були невидимі, темні землі. Вона відчула, як прискорилося її дихання. Низька стеля й затхле повітря змусили її почуватися похованою заживо.

      Вона мало не підстрибнула, відчувши, як щось торкнулось її руки. Ріццолі без жодного слова показала праворуч.

      Дерево порипувало під вагою жінок, коли Джейн вела їх крізь тіні.

      – Стривайте, – прошепотіла Мора. – Хіба не треба викликати підкріплення?

      – Навіщо?

      – Для того, що тут ховається.

      – Я не кликатиму підкріплення, якщо ми тут усього лиш вистежуємо єнота… – Детектив зупинилася, повела ліхтариком ліворуч, тоді праворуч. – Гадаю, зараз ми над західним крилом, стає тепліше. Вимкніть ліхтарика.

      – Що?

      – Вимкніть. Хочу дещо перевірити.

      Мора нерішуче вимкнула світло. Ріццолі теж.

      У раптовій чорноті Мора відчула сильну пульсацію у своїх венах. «Ми не бачимо, що нас оточує. Що може наближатися до нас». Вона кліпнула, намагаючись змусити очі призвичаїтися до темряви. А тоді помітила світло: крізь тріщини в підлозі пробивалися вузькі смужки, іноді ширші – там, де дошки розійшлися чи отвори на місці сучків розширилися від сухого зимового повітря.

      Кроки Ріццолі рипіли здалеку. Її силует раптом припав до підлоги, голова схилилася. Вона посиділа так, тоді тихо засміялася.

      – Це все одно що підглядати до хлоп’ячої роздягальні у старшій школі Ревере.

      – Куди дивитеся?

      – У кімнату Камілли. Ми просто над нею. У підлозі є дірка.

      Мора пробралася крізь темряву туди, де зіщулилася детектив. Стала на коліна й зазирнула в отвір.

      Вона дивилася просто на стіл Камілли.

      Мора випросталася, по спині несподівано пробіг холодок. «Хай би що там було, воно бачило мене в тій кімнаті. Воно спостерігало».

      Гуп-гуп-гуп.

      Ріццолі розвернулася так швидко, що врізалася в Мору ліктем.

      Мора метушливо ввімкнула ліхтарика, промінь смикався по всіх напрямках, полюючи на того – чи те, – що було на горищі разом з ними. Мигцем бачила пухнасте павутиння, масивні балки, що висіли низько над головою. Тут було тепло, несвіже повітря було задушливе, посилювало паніку.

      Вони з Ріццолі інстинктивно стали в оборонні пози, спина до спини, Мора відчувала напружені м’язи детектива, чула її швидке дихання, поки вони обидві вглядалися в темряву, шукаючи відблиск погляду, дике обличчя.

      Мора так швидко прочесала поглядом територію навколо, що за першим порухом