Грішна. Тесс Герритсен

взяла стетоскопа й підійшла до ліжка. Трохи поспостерігала, як піднімаються й опускаються груди Урсули. Їй нечасто доводилося оглядати живих, довелося зробити паузу, пригадати свої клінічні навички, гостро усвідомлюючи, що Саткліфф є свідком того, якою непрофесійною вона почувається з тілом, у якого досі б’ється серце. Мора так довго працювала з мертвими, що з живими тепер почувалася незграбою. Саткліфф стояв в узголів’ї, загрозливо нависав над нею зі своїми широкими плечима й пильним поглядом, дивився, як вона світить ліхтариком в очі пацієнтці, як пальпує шию. Пальці ковзали теплою шкірою, такою відмінною від холодної, замороженої плоті.

      Вона зупинилася.

      – У сонній артерії з правого боку немає пульсу.

      – Що?

      – Зліва пульс сильний, а от справа немає. – Вона потяглася по карту, розгорнула на нотатках з операційної. – Ось, анестезіолог тут згадує: «Відзначено відсутність правої сонної артерії. Найімовірніше – анатомічна варіація норми».

      Саткліфф насупився, засмагле обличчя розчервонілося.

      – Я про це зовсім забув.

      – То це давня знахідка? Відсутність пульсу з цього боку?

      Він кивнув.

      – Це вроджене.

      Мора вставила стетоскоп у вуха й підняла лікарняну сорочку, відкриваючи великі груди Урсули. Незважаючи на шістдесят вісім років, шкіра була досі бліда й молода на вигляд. Десятиліття під захистом чернечої ряси вберегли її від старіння під сонячним промінням. Притискаючи голівку стетоскопа до грудей черниці, вона почула рівне сильне серцебиття. Пульсацію непереможеного серця людини, що вижила.

      До боксу зазирнула медсестра.

      – Лікарю Саткліфф? Рентгенологи просили передати, що знімки грудної клітки готові, можна спуститися.

      – Дякую. – Лікар перевів погляд на Мору. – Можемо переглянути й знімки черепа, якщо хочете.

      У ліфті вони спускалися разом із шістьма дівчатами-волонтерками – свіжі юні обличчя, блискуче волосся. Вони хихотіли поміж собою, кидаючи оцінні погляди на лікаря Саткліффа. Та попри свою привабливість, він не звертав на них уваги, не зводив серйозного погляду з номерів поверхів, що змінювалися на табло. «Принадність білого халата», – подумала Мора, пригадуючи власні підліткові роки, коли вона працювала волонтеркою в лікарні Святого Луки в Сан-Франциско. Лікарі здавалися їй недоторканними. Недосяжними. Тепер вона сама була такою й добре знала, що білий халат не захищає від помилок. Не дає непогрішимості.

      Вона дивилася на дівчат у накрохмалених уніформах і згадувала себе шістнадцятирічну – не таку реготушку, як вони, тиху й серйозну. Навіть тоді свідому темних сторін життя, приваблену мінорними мелодіями.

      Двері ліфта роз’їхалися, дівчата висипалися з нього сонячною біло-рожевою зграйкою, лишили Мору наодинці з Саткліффом.

      – Вони мене втомлюють, – промовив він. – Стільки енергії. Якби ж я мав хоча б десяту частину, особливо після нічної зміни. – Він зиркнув на Мору. – У вас вони часто бувають?

      – Нічні зміни? Ми чергуємося.

      – Гадаю, ваші пацієнти не чекають