Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

Джилл перебуває в стані ремісії. Я мала щастя бачити випускні церемонії моїх дітей, їхні весілля, народження наших дорогих онуків, двоє з них – діти Джилл. І тепер я радо ділюся своєю історією з тими родичами, хто дістав схожий діагноз, із друзями, зі знайомими. Я кажу їм, що не варто зациклюватися на біді, яка їх спіткала, треба зосередити увагу на тих, кого любиш, на тих, кому ти потрібен. Саме це допомогло мені вижити, здолати потенційну загрозу моєму життю, останню стадію раку грудей, і це те, що допоможе вижити іншим.

Еліс Машені

      18. Наїстися

      Одужати – це пам’ятати, хто ти є, та використовувати свою силу, щоб стати таким, яким тебе задумано.

Рекавері Іновейшнз

      «Тривожність, обсесивно-компульсивний розлад і анорексія» – якби ви запитали мене кілька місяців тому, як у мене справи, я вам це все одразу й відповіла б. То чого ж тоді я була в такому шоці від повідомлення лікаря, що з лікарні цього ранку я не вийду?

      Я визнала, що в мене проблема. Так, коли мене оглянув фахівець, коли він зробив свій висновок: «У вас анорексія. І серце, і, насправді, весь організм – може от-от відмовити. Ви можете померти», – ця проблема раптово стала для мене аж надто реальною. Діагноз означав, що втекти від нього я вже не зможу.

      Наприкінці десятого класу я зізналася батькам, що слабую на розлад харчування. Те, що розпочиналось як бажання поліпшити своє здоров’я, раптом перетворилося на кардинальні зміни в організмі, і проблеми зі здоров’ям збільшувалися, мов снігова грудка. Втрата ваги ставала дедалі небезпечнішою. Я обмежила свій раціон приблизно до 800 калорій на день та робила вправи по чотири години щоденно. Мене захопили думки про моє тіло, про те, як підтримувати «ідеальну форму». В голові застрягла цілком недосяжна мета.

      Після цього всього я залишилася в емоційному розладі, зі зруйнованою психікою та спустошеним тілом вагою до сорока шести кілограмів. Я стала відлюдницею, заховалася від свого соціального життя. Я почувалася геть спорожнілою, мене мучив голод до всього, що є в житті. Я вмирала – і ззовні, і зсередини.

      На початку літа я розповіла батькам правду про те, із чим намагаюсь боротися. Вони одразу ж заходилися робити все можливе, щоб мені допомогти. На жаль, правда полягала в тому, що на допомогу випало чекати кілька місяців. Мене записали в чергу на програму з розладів харчування, тож ми залишилися з моєю анорексією сам на сам. Я мусила якомога долати цю проблему самотужки. Хоча я так і не могла споживати належної кількості їжі, а проте вже змусила себе їсти бодай трохи більше. І хоча постійна думка про вправи не давала мені зосередитись, я таки зменшила наполовину свої тренування. Найтяжча боротьба точилася влітку, але наприкінці липня мій порятунок майорів уже не за горами.

      Табір «Кінтейл» – пресвітеріанський літній табір недалеко від Ґолдеріча, штат Онтаріо, на берегах озера Гурон, був для мене другою домівкою. Це літо стало для мене вже п’ятим у таборі й одним із найбільш значущих. «Кінтейл» завжди був моїм благословенним місцем. Тільки тут я могла