Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

гематолог порадувала нас гарними новинами. Аналізи Джилл не підтвердили лейкемії, селезінка була в нормальному стані. Я відчула, що мені гора з плечей упала. Проте коли лікар виявив у дочки хворобу крові – ідіопатичну тромбоцитопенічну пурпуру (ІТП), я відчула, що мене наче обухом у тім’я вдарили. Лікар прописав стероїди і сказав, що Джилл треба буде регулярно перевіряти тромбоцити. Я подумала, що могло бути гірше. Ми зможемо з цим упоратися. Шкода лишень, що лікар не приховала від доньки інформацію про те, що преднізолон спричиняє збільшення ваги та безсоння.

      Дорогою додому Джилл вередувала:

      – Мамо, я не питиму ліки, від яких погладшаю.

      Спроби змусити її приймати ці ліки стали щоденною битвою. А їздити до клініки на аналіз крові – ще гірше.

      Під час моєї регулярної мамограми за шість тижнів по тому в мене виявили підозрілий кластер кальцифікованих клітин і відправили мене на біопсію, яка показала третю стадію раку молочної залози. Вся моя родина тяжко переживала цю звістку, але Джилл сприйняла її найтяжче.

      Пізно вночі я почула ридання з її кімнати. Я зайшла, сіла на край її ліжка, запитала:

      – Що сталося?

      – Мамо, пам’ятаєш, як ти побажала помінятися місцями зі мною?

      Сподіваючись переконати дочку, що її провини тут немає, я спробувала звести все на жарт:

      – Сонечку, я ще обіцяла поголити собі голову, якщо в тебе після хіміотерапії волосся випаде.

      Вона вирячила на мене очі, напевно, заскочена думкою про можливість розпрощатися зі своїм довгим білявим волоссям, але побачила мою усмішку. Безволоса жінка сорока років – то одне, а підліток – зовсім інше.

      Я вже й так хвилювалася, що можу не пережити хвороби, яка загрожувала життю, аж тут помітила на кухонному столі папери щодо виготовлення випускної каблучки Джилл. Я сіла, схиливши голову на руки, та гірко розридалася, бо не знала, чи буду я в її майбутті. Діти мої вже не малюки, якими були, коли зі мною стався перший подібний загрозливий випадок. Однак підліткам теж потрібна мама. І мені вони потрібні.

      Оскільки я цілком довіряла своєму онкологові та його професійній команді, то зателефонувала йому й попросила призначити зустріч також для моєї дочки. Проте мені відповіли, що він не приймає пацієнтів до вісімнадцяти років.

      Коли я прийшла до нього наступного разу то вирішила сама запитати лікаря.

      – Ви не змогли б лікувати мою шістнадцятирічну дочку, в неї ІТП?

      Він неохоче відповів запитанням:

      – Вона досить зріла?

      Вирішивши, що чесність – найкраща політика, я зізналася:

      – Якщо не брати до уваги того, що вперто змиває свої таблетки преднізолону в унітаз, адже боїться набрати вагу.

      Він розсміявся та погодився її оглянути.

      Під час першого візиту, коли я побачила Джилл, яка сиділа там, де зазвичай сиджу я, здаючи кров, мені стало дуже-дуже гірко. Вже як я сама боялася цієї процедури, але мені зараз кортіло відштовхнути дочку та самій закасати рукав. Вона нагадала мені, що не так