Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

маємо прожити своє життя. У мене ІЦ. Я співчуття не хочу. Я лише прошу людей посунутися та дозволити мені добігти до вбиральні. Бо на мене чекає порцеляновий бог.

Кейті Ла Марш

      20. Здорова доза гумору

      Кожен набір виживання має містити почуття гумору.

Невідомий автор

      Кажуть: «Або веди, або йди за лідером, або геть із дороги». Це, можна сказати, про мене. Але для мене вислів точніший: «Геть із дороги. Я попереду, ти позаду». У мене дві швидкості: «уперед – на повну» та сон. Я завжди був узірцем здоров’я. Я був завжди напоготові, у добрій формі: всі зуби на місці, волосся теж, на вигляд – молодший за свій вік. Склянка моя завжди видавалася напівповною, а «я не можу» не входило до мого словникового запасу. Я мав вродливу дружину, розумних дітей, гарний дім та пристойний дохід.

      Потім одного дня я помітив маленький вузлик на правому боці шиї. Гадав, то залоза так напухла. ЛОР із цим не погодився. Він заглянув мені в горло – і йому дух перехопило! Такої реакції у свого лікаря краще не бачити.

      – Що таке? – запитав я.

      – Ти справді хочеш знати? – перепитав лікар.

      Звісно, я хотів знати!

      – Схоже, у тебе рак правої мигдалини, – бовкнув він. – Візьмімо шматочок цього на біопсію, – проголосив він, відірвав кавалок слизової, кров хлюпнула мені в горло. Тієї миті я переймався не стільки раком, скільки тим, що можу захлинутися до смерті чи потонути у власній крові.

      Я не почувався хворим і не скидався на хворого. Я грав у гольф, кожного тижня працював у своєму садку. Я працював щодня й не втомлювався від роботи. Може, він помиляється! Кілька днів по тому лікар зателефонував, коли я обідав. Еге ж, то був рак. Але я не курив, харчувався здоровою їжею, а ще займався спортом. Мене було не спинити!

      – Добре, то що я роблю далі? – поцікавився я. Лікар сказав, що мені треба записатися до онколога.

      Я знав онколога: ми зустрічалися в нашій церкві – тож зателефонував до його офісу та домовився про візит. Я сидів у почекальні із дружиною Деббі та сином Ґрантом, милувався картинами й скульптурами, що прикрашали приміщення. Пам’ятаю, що подумав тоді: лікувати рак, мабуть, вигідна справа. Коли ми зайшли до однієї з оглядових кімнат, з’явився доктор Кірбі Сміт. Він поручкався з нами всіма й сів, схрестив ноги, поклав блокнот на коліна, згорнув руки. Він сидів та розмовляв із нами так, ніби ми були єдиними людьми, з якими він має сьогодні зустрітися.

      Ми прийшли до нього, говорили, слухали, знайомились одне з одним. Він докладно пояснив, через що я маю пройти, допоміг нам, усім трьом, почуватися значно краще. Наостанок він сказав:

      – Ніку, не втрачай свого почуття гумору й позитивного ставлення. Вони допоможуть тобі пройти крізь оце.

      Щоразу, як я почувався бодай трохи пригніченим, я пригадував дві речі: сотні людей, які молилися за мене щодня, та підбадьорливі слова доктора Сміта.

      Я знав, що Бог