Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

чисті, нічого немає, коли щось знову трапиться, приводьте.

      Щось трапляється знову. Наступного дня я відпрошуюся з роботи, не пускаю його до школи. Він, задоволений, дивиться мультики, я пораюся по господарству: прибираю, складаю речі. Може, няня дарма перехвилювалася, міркую я. Може, він просто дурника клеїв. Коли я вже припинила пильно спостерігати за ним, він кричить: «Мамо, дивися! Дивися, що моя рука вміє виробляти!»

      Летимо в місто. Зараз – жодної помилки. Епілепсія, сильний напад, одразу на візок. Люмбарна пункція (прокол Квінке). МРТ. Усе – чисте. Нас відпускають додому, невролог цікавиться, чи є в нас якісь запитання.

      – Лиш одне, – кажу я. – Що нам робити, коли це станеться знову?

      Невролог наче здивований. Здійняв брови, ніби нагадуючи: «Ви ж обоє лікарі». Він простягає нам буклет. Трикутники – у перший клас, і на пляж, і в денний табір, і на ночівлю в друга. Цей друг живе зі слуховими імплантами.

      – Не хвилюйтеся, – каже мені його мама, – мій малий теж на інструкціях живе.

      Ми стаємо членами ексклюзивного клубу, до якого ніхто не хоче потрапити.

      Одного дня, майже рівно за рік, телефонує шкільна медсестра.

      – Напад триває десять хвилин, ми не можемо його спинити, – каже вона.

      Я цього дня вдома, тож прилітаю через кілька секунд, кидаю машину біля школи, – одне колесо на бордюрі. Він у кабінеті медсестри, лежить на пластиковому диванчику, який ставили для малих із хворим горлом чи животиком. Брехуни. Я знаю, як це зветься. Оце дрижання, що не можна спинити. Я знаю, як лікувати це в дорослих. Утім, зараз я знаю лиш одне: обійняти його, тримати його – коли він смикається, коли піна йде з рота, коли він уже просякнутий сечею.

      У машині «швидкої допомоги» піна стає кривавою. Я запитую парамедичку з «кінським хвостиком», чи він помре. Вона вдає, ніби не чує, повертається, щоб відрегулювати кисень. У місцевому відділенні «швидкої» я викрикую інструкції.

      – Його лікує міський невролог, – кажу я. – Треба його перевести до нього.

      Медичка зі «швидкої», яка схилилася над сином зі своїми ліхтариками та паличками, випростовується.

      – Гадаю, – непривітно каже вона, – мамі слід почекати за дверима.

      Трубки під’єднанні, записи прикріплені, дитину викладено на ноші. Все готово для транспортування. Лишається одне. Парамедичка із хвостиком простягає мені скляночку для аналізів, у якій тарабанить те, що викликало кровотечу, через яку моє серце ледь не розірвалося.

      – Ось, матусю, – каже вона, – передайте зубній феї.

      Повертаємося додому. Сорок пігулок на день, роздавлені в ложечках із найсмачнішим морозивом. А він усе кліпає й труситься, труситься й падає. Тижні минають, мов повільний огидний спуск, що завершується на килимі в ігровій кімнаті в підвалі. Ми стільки днів провели тут, бо це єдине місце в домі, де він не може скотитися зі сходів. Уночі ми вкриваємо його ковдрою із «Зоряними війнами», міцно підтикаючи краї, але таки знаходимо