Шлях королів. Брендон Сандерсон

потер підборіддя.

      – Між нею та Джаналою були й іще дві, – зауважив Адолін. – Тобі варто слідкувати уважніше.

      – Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.

      – Останньою була Рілла, – вставив Ренарін.

      Далінар насупив брови:

      – І ви двоє…

      – Побили глеки вчора ввечері, – продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. – Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?

      – Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.

      – Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?

      Далінар глянув у бік королівського намету.

      – Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузом – адже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглузді – та він не перша людина на моїй пам’яті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвага – це ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.

      Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»

      – Так, – промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. – Мій племінник – краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.

      Адолін здригнувся:

      – Що-що?

      – Я спочатку не розумів, – продовжував Далінар. – Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог – паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна – ця облога – для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага – стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.

      – Батьку, багатство та слава – це наріжні камені алетійськості