Шлях королів. Брендон Сандерсон

тятиви. Відразу попереду Далінара Елгокар викрикував команди, і його синій плащ розвівався на вітрі.

      Далінарова долоня аж затремтіла в очікуванні.

      Десять!

      І тут Сколкозброєць – Присяжник, – згустившись із імли, матеріалізувався в його руці, щойно в грудях удесяте глухо стукнуло серце. Від вістря до ефеса в ньому було шість футів довжини, що робило такий меч непридатним для того, на кому нема Сколкозбруї. Але Далінарові він був якраз упору. Великий князь володів Присяжником із юності, зв’язавши себе з ним обітницею, ще коли йому сповнилося двадцять Ридань. Лезо було довге й трішки вигнуте, у п’ядь завширшки, його прикрашали хвилясті зазубрини біля руків’я. Загин на кінці Присяжника нагадував гачок риболова, і всю поверхню клинка вкривали краплини холодної роси.

      Цей меч був частиною його сутності. Далінар відчував, як лезом пробігали потоки енергії, немовби воно саме рвалося до бою. Той, хто ніколи не кидався в гущу битви – у Сколкозбруї та зі Сколкозбройцем, – не знав справжнього життя.

      – Роздратуйте його! – кричав Елгокар, і його Сколкозброєць – Сонцебудитель – вистрибнув з імли просто йому в руку. Він був довгий і тонкий, із великою гардою у вигляді поперечки, оздоблений по боках гравіруванням із десяти основних ґліфів. Король не бажав, щоби монстр утік – Далінар чув це в його голосі. Великий князь більше хвилювався за солдатів і членів почту – ця ловитва й так уже пішла далеко не за планом. Можливо, варто якомога довше відволікати страховисько, щоб усі мали час утекти, а потому відступити, давши йому можливість смачно пообідати чалами та свиньми.

      Монстр знову видав багатоголосий рев і з розмаху опустив клішню прямо в гущу солдатів. Розляглися людські крики, хрускіт кісток і чавкання роздушених тіл.

      Лучники дали залп, цілячи в голову. Сотня стріл здійнялися в повітря, проте лише декілька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть між хітиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброєносцям, щоби ті подали йому великостріл. Далінар не міг собі дозволити отак чекати: страхітливе й оскаженіле чудовисько громадилося перед ним і вбивало його людей. З луком треба півдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.

      Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолін. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замість того щоби спішитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далінар мусив залишатися з королем. Решта коней – навіть бойових – схарапудилися, та не Адолінів білий ришадіум. Через мить і його Баский був як тут, підрисивши до Далінара. Той ухопив повіддя і, відштовхнувшись підсиленими Сколкозбруєю ногами, здійнявся в повітря й застрибнув у сідло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневі, але Баский був із міцнішого тіста.

      Елгокар опустив забрало, і боки його шолома оповила імла.

      – Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, – на скаку гукнув Далінар. – Дайте нам з Адоліном трохи вимотати його.

      Великий князь звів руку догори й також опустив своє забрало. Фіксуючи його, він побачив, що з боків шолома заклубочився туман, і для Далінара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щілина все одно була