Шлях королів. Брендон Сандерсон

опустив очі.

      – Ти не вітаєшся зі мною, Ренаріне? – запитав Дотепник, потішаючись.

      Той мовчав.

      – Мій брат гадає, що ти глузуватимеш із нього, варто лишень з тобою заговорити, – пояснив Адолін. – Сьогодні вранці він сказав мені, що й словом не обмовиться у твоїй присутності.

      – Чудово! – вигукнув Дотепник. – Тож я можу плести все, що заманеться, і він не заперечуватиме?

      Ренарін насторожився.

      Дотепник нахилився до Адоліна:

      – Я розповідав тобі про той вечір два дні назад, коли княжич Ренарін і я пішли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричок – таких, знаєш, блакитнооких і…

      – Брехня! – не витримав зчервонілий Ренарін.

      – Що ж, добре, – сказав Дотепник, не змигнувши й оком, – тоді зізнаюся, що насправді сестер було три, та оскільки княжич Ренарін вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотів псувати собі репутацію тим, що…

      – Дотепнику, – суворим тоном втрутився Далінар.

      Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.

      – Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.

      – Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.

      Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.

      Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини “заслуговують” ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.

      – А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чолов’яга, – мовив Адолін. – Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!

      – А мене він дратує, – тихо сказав Ренарін.

      – Без нього не було би так весело!

      Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерів – світлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.

      Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану – найвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.

      Башин уклонився королеві.

      – Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.

      – Чудово! – відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули.