Шлях королів. Брендон Сандерсон

схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, – подумав він. – Дай моєму батькові спокій».

      – Чому б нам не поговорити про полювання? – запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів – ну просто взірець пристойності та статечності. – Хіба воно тебе не хвилює?

      – От іще! – відказав старший брат. – Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, – зрештою це всього лише бійня.

      От дуель – вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.

      – Може, тобі варто було запросити Джаналу? – запитав Ренарін.

      – Вона б не прийшла, – відказав Адолін. – Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.

      – Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, – мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.

      Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.

      Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.

      – Давай під’їдемо ближче, – сказав він, підганяючи коня.

      Ренарін закотив очі, але поїхав услід.

* * *

      «Об’єднай їх», – прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.

      – Чи не мали б ми вже бути на місці? – запитав король.

      – Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, – з відсутнім виглядом проказав Далінар. – Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро…

      – Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?

      – Гадаю, цілком, – відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. – Можна послати розвідників, щоби перевірили.

      – Розвідників? Іще чого! Мені треба розім’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.

      І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.

      – А щоб тобі буря! – вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. – Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.

      Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королю – постаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по