Шлях королів. Брендон Сандерсон

тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.

      Далінар промовчав. Елгокарова знервованість – навіть параноя – щодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?

      «Прости мене, брате», – подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцею – адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.

      – Я розібрався в тій справі, як ви й просили, – мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.

      – Справді? І що ж ти з’ясував?

      – Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.

      – Але там хтось був – і слідкував за мною з нічної темряви.

      – Якщо й так, Ваша Величносте, то більше він не повертався. І не залишив для нас жодних зачіпок.

      Елгокар виглядав невдоволеним, відтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолін зустрічав розвідників і готував війська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далінар брав із собою аж стільки людей. На полюванні більшість із них були ні до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройні, а не солдати. Проте дядько дуже хотів убезпечити племінника. За роки війни вилазки паршенді стали менш зухвалі – алетійські писарки схилялися до думки, що їх залишилось із чверть від первинної кількості, хоча напевно складно було сказати, – але присутності короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити їх на відчайдушно сміливу атаку.

      Вітри обвівали Далінара, і на їхніх крилах поверталося те легке дежавю, яке він відчув кілька хвилин тому: немов він уже стояв на цій вершині й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.

      «Згадав! – подумав він. – Я й справді стояв на вершині схожого стрімчака. Це було…»

      В одному з його видінь. У найпершому.

      «Ти повинен об’єднати їх, – знову вчувалися йому ті ж дивні, рокітливі слова. – Готуйся. Вибудуй зі свого народу твердиню сили та миру, стіну, що протистоятиме вітрам. Облиште чвари та єднайтеся. Гряде Вічновій».

      – Ваша Величносте, – мимоволі промовив Далінар, – я…

      І змовк так само несподівано, як і почав. Що він міг сказати? Що йому були видіння? І що – всупереч усім релігійним догматам і здоровому глузду – він гадає, що вони послані Всемогутнім? І що, на його думку, вони повинні полишити поле бою та повернутися до Алеткару?

      Суцільна маячня.

      – Дядьку? – запитав король. – Чого тобі?

      – Нічого. Ходімо, час повертатися до гурту.

* * *

      Сидячи верхи на коні, Адолін в очікуванні нової партії донесень від розвідників знічев’я накручував на палець гнуздечку із вепрмантину. Він спромігся витіснити з голови думки про батька й Садеаса і натомість розмірковував, як би це йому виставити свою сварку з Ріллою в такому світлі, щоби заслужити більшої ласки з боку Джанали.

      Вона