Шлях королів. Брендон Сандерсон

той лише односкладно буркав у відповідь.

      На нього наринула дивна туга. Більшість воїнів поважнішого віку – навіть усього на кілька років старших за Адоліна – билися пліч-о-пліч із батьком у дні його слави. Він мимоволі відчув заздрість до всіх тих, хто знав родителя та бачив його на полі бою ще до того, як старий зовсім схибнувся на Кодексі.

      Ці зміни почалися зразу після братової смерті. У той жахливий день, з якого все пішло шкереберть. Втрата Ґавілара ледь не зламала Далінара, й Адолін ніколи не пробачить паршенді, що ті завдали його батькові такого болю. Ніколи. Люди воювали на Розколотих рівнинах із різних причин, але він прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розіб’ють паршенді, його батько знову стане колишнім? Може, щезнуть ті моторошні видіння, від яких він так потерпає?

      Попереду нього Далінар тихо бесідував із Садеасом. В обох були насуплені обличчя: вони заледве терпіли один одного, хоча колись були друзями. Проте ніч Ґавіларової загибелі змінила й це. Що ж трапилося між ними?

      День помалу збігав, і зрештою вони добулися до місця ловитви – двох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а інше, на безпечній відстані, призначалося для глядачів. Як і більшість плато, вони являли собою пересічену місцевість, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постійних бур. Скелясті уступи, западини та численні нерівності поверхні перетворювали ці плато на вельми ненадійну арену для такого поєдинку.

      Адолін приєднався до батька, який чекав біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.

      – Ти добре справляєшся з обов’язками командира, сину, – похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.

      – Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.

      – Так, – відповів на це Далінар. – Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.

      До них підрисив Ренарін – напевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.

      Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.

      – Батьку! – гукнув Адолін, вказуючи в той бік.

      Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.

      – Дотепник! – сказав Адолін, махнувши рукою.

      Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була суто символічна: вона радше скидалася на дуельну рапіру, ніж на бойовий меч.

      Наблизившись,