Шлях королів. Брендон Сандерсон

останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальців – йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.

      Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.

      Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.

      «От дурний хлопчисько!» – подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.

      Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був…

      «Об’єднай їх».

      На якусь мить він загаявся, сам не знаючи чому, і племінник обійшов його.

      Елгокар зіп’явся на ноги на вершині останця й тріумфально розсміявся. Він повернувся до Далінара й простягнув йому руку.

      – А бодай тебе, дядьку, буревій ухопив – ну й змусив ти мене попріти! Під кінець я був на сто відсотків упевнений, що все – твоя взяла.

      Тріумфально-зраділий вираз Елгокарового обличчя змусив Далінара всміхнутися. Тепер цей хлопчина як ніколи потребував перемог. Навіть невеличкі вікторії підуть йому на користь. Спрени слави – схожі на крихітні прозорі кульки золотавого світла – одним за одним з’являлися довкола нього, принаджені відчуттям успіху. Благословивши свою забарність, Далінар ухопився за руку короля, і той підтягнув його вгору. На верхівці цієї природної вежі було якраз достатньо місця для них обох.

      Важко дихаючи, Далінар поплескав короля по спині, і метал дзенькнув об метал.

      – У нас вийшло й справді гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гідно виступили на ньому.

      Король засіяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонці. Він підняв забрало, оголивши світло-жовті очі, орлиний ніс і чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливим – із повними вустами, широким чолом і вольовим підборіддям. Ґавілар теж колись так виглядав – допоки йому не зламали носа, а підборіддя не вкрив той відразливий шрам.

      Унизу під їхніми ногами до стрімчака підскакали солдати з Кобальтової гвардії та дехто з Елгокарового почту, включно із Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте він не був повноцінним Сколкозбройним – Збрую він мав, а от Сколкозбройця бракувало.

      Далінар звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу