Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

«Ради». Після війни знову вчителював. Помер письменник у злигоднях 11.VІІІ.1932 р. у київській лікарні.

      Автор повістей, оповідань, казок та драм.

      В хуртовину

      Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.

      Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.

      У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.

      Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.

      Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.

      Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.

      – Хіба ж не так я кажу? – питався у його старшина.

      Той тільки щось собі замурчав.

      Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.

      Щось дмухнуло під самим носом у старшини – сірник погас… другий, третій…

      Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:

      – Н-не закурите.

      – Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! – веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.

      – Ні, не закурите… Бачте, вже чотири сірники стратили… о, п’ять, шість, сім… – лічив писар.

      – Що за чудасія! – здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.

      Затулився, як можна найщільніше, тернув – знов погас.

      Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить, – аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер…

      – Десять! – промовив писар. – Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…

      – Антоне Агафоновичу! – лагідненько промовив старшина. – Це через те, що ви лічите: ось не лічіть – зразу закурю.

      Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.

      – Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! – промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.

      Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:

      – Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…

      Старшина