Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

снігу над головою, то, згинаючись у три погибелі, закривав руками лице й тікав, не озираючись, кудись у поле.

      Спинились обоє під млином, стоять. У панночки повні жмені снігу, та за руки цупко держав її Ярошенко.

      Дивляться одно одному у вічі, сміються, а розчепитись – не розчепляться.

      Сміється Ярошенко, не зводить очей із панночки й сам собі дивується: і яка мара пустила неславу про дівчину, що вона погана!

      Обличчя в Жені справді одмінилось. Правда, воно й тепер нагадувало отця Якова, та якогось іншого. В того отця Якова лице ніби складалося з книжних значків на пожовклому папері: замість носа, брів, очей стояли коми, крапки, всякі інші закарлючки; у неї ж тепер усе лице, мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту…

      Щось шепнуло йому:

      «Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами – і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у нього коні – як змії, у нього фаетони, у нього буде тобі царство й панство».

      А всередині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:

      «Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ Божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав’яжеш»…

      А дівчина в руках пручається, в’юном в’ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.

      Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в’язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він незчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.

      Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.

      – Додому, додому… ой додому! – швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний і до чогось уже прислухався…

      Ой співали три янголи, з неба летючи,

      В ясні зорі оповивши, Христа несучи.

      Дзвінкі, тоненькі хлоп’ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.

      Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.

      Якої ж це вони співають?..

      Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив…

      Самі десь навчились…

      Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм не потрібне…

      А голос Коваля дзвенить на все село, і щось нове, чого він не помічав у класі, бриніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.

      «І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі