Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

в чуже село, зразу почалася у нього з учителем звада.

      Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зустріватися – чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.

      – Добривечір, Євгеніє Яківно! – з осторогою промовив Ярошенко.

      – Здрастуйте, Миколо Івановичу.

      – З приїздом вас! – трохи подумавши, додав учитель.

      – Спасибі.

      Подали руки.

      Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:

      – А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..

      – Коли ж, бачите…

      – Увесь день пронудилася сама, – як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас…

      – Коли ж… може, ви не знаєте… отець Яків… ми з отцем Яковом…

      – Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви… такий… у… у!..

      Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.

      – Ви куди оце розігналися? – спитала Женя.

      – До дяка думав заглянути, – сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.

      – Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.

      – Який там з мене кавалер! – почав огинатись Ярошенко.

      – А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село, – нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото…

      Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.

      Звернули на шлях.

      Тільки дві тіні стали наближатися до млина, дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно – не темно, видно – не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чорне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.

      Дідько схопив шапку з себе, махнув – дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.

      Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.

      – Подивіться, подивіться – які зірки покотилися!.. Я аж кинулась, – схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.

      Ярошенко підняв вище шапку й задивився.

      – Та тут чудно якось, – промовив він, – немов справді наворожено.

      Женя жартовливо глянула на нього і промовила з лукавою осмішкою:

      – Чи не сісти б нам під млином спочити?

      Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:

      – Ходім спочинем.

      – А