Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.

      – Ото, щоб було тридцять, кругло! – чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.

      – Тридцять один! – промовив він.

      – Тридцять два! – ляснув його навідлі старшина.

      – Тридцять три! – піднявшись з місця, по зашийках гепнув його писар.

      – Тпру! – старшина зняв рукавиці.

      – Тридцять чотири! – Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.

      Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:

      – Тридцять вісім!

      – Тридцять дев’ять!..

      …Коли діло добиралося до пів сотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ… та як завихрить, та як закурить, завищить… та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов…

      1911

      Чарівний млин

      За селом, коло Гриптаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: зігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шести крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.

      Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі, мабуть, і забули б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.

      До того млин був як млин, а роздивились його пани, то й довідались зараз, що то млин неабиякий, бо в ньому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікар із чужою жінкою; було ж тоді й сміха, й гріха…

      Пани ж були такі, то й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.

      У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами та й живе так.

      Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину та й кахикне через віконечко, підкрутивши вуса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.

      Та недурно кажуть люди: не шукай трясці – воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.

      Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись – учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотири вітри, а під п’ятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.

      Тепер