Каторжна. Борис Грінченко

знов забута, лежала досі вже під ногами, і Іван її не бачив: він тепер нічого не бачив у цій хаті, бо неначе якийсь туман застилав йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось уже він зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче пробігло по щоці і знов повисло на сивому вусові. Еге, п’ятий десяток доживає, – не мало років прожив, та не плакав ніколи Йван, хіба що як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.

      Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема: вона лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам, одинокий, та ще й з трьома дітьми малими? Не дав же Господь йому щастя: всі великі повмирали, зосталися дома тільки малі, – дванадцятий рочок найстаршій дівчині Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, впокійно; тільки у Галі знати ще сльози на личку: мабуть, плакала так, як оце тепер він, старий, плаче.

      І знов щось гаряче по щоці – кить-кить. Але він того вже не чує. «Двадцять і шість років з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося розлучатися»…

      І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно було. Як то воно молоді літа згадуються так легко! Ось тепер: сьогодні що зробиш – завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються…

      От же не забув, як вони під вербами удвох сиділи, як на вулиці стрівалися.

      – Вийдеш сьогодні, серце?

      – Біля криниці жди!

      І він ждав… Гарно тоді було… А там весілля… Бучне[78] було, – тоді ще горілка дешева була. Так, весілля… Тоді ще кум Семен почав пити варену з миски і край у мисці викусив. І так і згадалося йому Семенове обличчя, – червоне, очі вирячені, сам він до миски припав… На що воно згадується таке?

      А як діти пішли!.. Господи! Які вони раді їм були. Так ніж: тройко малими вмерло, дочка заміжня була – в землю полягла…

      І ось зненацька ще дужче у Йвана серце защемило: се щось нове згадалося. Господи! Й на віщо він так зробив тоді! Він ніколи її не бив, ні… тільки раз се було: він з шинку прийшов – уся громада була тоді в шинку, і він був… І за віщо він її вдарив? Не згада вже тепер, тільки зна, що вдарив просто наодмаш кулаком. Хотів по голові, та п’яний був – похитнувсь, у груди влучив. А вона й не заплакала… Вона зроду вперше від його бита була: як стояла, так і впала на піл, мовчить, тільки за груди вхопилася, на його так дивиться… Як вона тоді дивилася!.. Він і тепер неначе той погляд бачить. Ох на віщо ж він се зробив!..

      – Мамо! – скрикнув спросоння невеличкий хлопчик, що спав на полу. – Мамо!

      І він розплющив очі, подививсь навкруги і ще сонний, подвивсь і сів на полу.

      – Мамо! Де мама? – питався він.

      Далі хлоп’я замовкло на хвилину, а потім мабуть одразу йому згадавсь учорашній похорон, і він скрикнув ізнову:

      – Мамо! Я хочу мами! – і облився слізьми.

      Дві дівчини: більша – Галя і менша – Одарка – теж попрокидались од голосіння братового і повставали. Одарка зараз же почала вдвох із братом кликати маму й плакати.

      Сей випадок розігнав Іванові мрії, він підійшов до плачучих дітей.

      – Не плачте, дітки, годі! – промовляв

78

Бучний – розкішний, пишний.