Каторжна. Борис Грінченко

на це дозвіл од начальства треба.

      – От управи[51] земської, розумієш? – каже писар.

      – Та воно так, – каже Петро. – Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..

      – Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.

      Петро постояв, помовчав, та й каже:

      – Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато…

      – Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.

      А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого[52] поїдять!.. Хіба ще раз спитатися?

      – Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би…

      Писар зовсім розсердився:

      – Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши[53], а він усе – дай та дай! Ну, люди!..

      Пішов Петро з ратуші.

      II

      Забавила Горпина дитину, положила, – сама з останнього борошна спекла дві перепічки[54], борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає:

      «Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, – їхати не минеться».

      Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року – сіяти не мали де, так чуже брала від повісма[55]. Усе за тиждень яких дві сороківки[56] заробить, а то й копу[57].

      «Копу заробиш за тиждень, а на карбованця з’їси», – думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері.

      «Мабуть, Петро, – думає молодиця, – чи несе ж хоч що-небудь?..»

      Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно[58] він ходив.

      – Петре, – каже, – нічого не дали?

      – Кажуть, що без панів земських не можна… – понуро відказав Петро.

      Мовчать обоє. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсім змарніла. Жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:

      – Годі, голубко моя, годі! Не журись…

      Підняла очі Горпина, а в очах сльози.

      – Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпіти?

      Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:

      – Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.

      То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:

      – Та доки ж його терпіти? – аж скрикнув. – Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!

      – Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.

      Петро насупився.

      – Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?

      Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:

      «Хіба ж то правда? За

51

Управа – установа, яка займалася суспільними, становими та адміністративними справами.

52

Затого – скоро, от-от.

53

Хоч коляку на голові теши – про неможливість переконати вперту або нетямущу людину.

54

Перепічка – поколотий ножем корж, що робиться із кислого хлібного тіста і печеться на сковороді, намащеній маслом або салом.

55

Повісмо – пучок оброблених конопель або льону, готовий для прядіння, а також одержана з нього пряжа.

56

Сороківка – дрібна розмінна монета вартістю двадцять копійок, або сорок крейцерів.

57

Копа – одиниця лічби грошей, що дорівнює 50 копійкам.

58

Дурно – даремно, марно.