Каторжна. Борис Грінченко

що я тобі скажу? – почала вона тихо. – Адже ти сам знаєш… Я казала – не роби… Коли ж не сила моя… я любила тебе, а ти злодієм зробивсь.

      – Нехай і так, – говорить Петро, – але ж ти знаєш, я не тим це зробив, що… ти знаєш, що не можна було цього не зробити…

      – Я знаю, – тихо відмовила Горпина. – Усе те я знаю… Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли мені несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося!

      Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.

      – Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука… Чи ждала ж я того, чи сподівалася!

      І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б’ючись головою об її бильця[72]. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.

      V

      Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог[73] замкнуть… Там з злодіями, з розбійниками… А хіба він сам не злодій.? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?

      «Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка – не жінка, наче й дитина – не моя дитина… Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме».

      І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»

      І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.

      І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк[74] у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.

      «Хіба все сказати їй? – думав він. – Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде».

      І він вештався[75] на дворі, не ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку. Так-сяк перебувся до обід. По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав: «Сказати?..» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.

      Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік – злодій.

      Петро тихо йшов до волості[76]. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх, – так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.

      Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях.

      Як він скаже перед громадою? Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?

      Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука

72

Бильця – бокові обводи колиски.

73

Острог – в’язниця, тюрма.

74

Строк – служба, робота по найму протягом певного установленого часу в поміщицькому господарстві.

75

Вештатися – ходити сюди-туди, в різних напрямках, блукати, бродити де-небудь.

76

Волость – приміщення волосної управи.