Каторжна. Борис Грінченко

так… От ми там і протокол[42] екзаменськой подпишем…

      Без хліба

      І

      Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною – хлопчик був, невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, – з чужого села він її взяв, – а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, – купили її торішню весну, – та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нічого – не то що теличці. Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того доможеться?

      На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже його знає, як і жити – ніхто й позичати не став, усякий каже:

      – Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мішок хліба, може, хтойзна-що віддав би!

      Раяла[43] жінка Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір – не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа – лата на латі, подумав, що гольтіпака[44], пройдисвіт[45] якийсь, – не схотів і говорити.

      – Геть! – каже. – Багато вас тут ходить таких!..

      Зовсім не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панські дрова з лісу наймалися, а йому й того не можна.

      Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала. Молодиця[46] почала тихесенько біля печі поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама думає:

      – Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, поміг би господь, то поїхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мішечок дали. Лихо без коня: то сіла б, поїхала, та й годі; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!

      Відчинилися двері. Петро вніс дрова, додолу кидає.

      – Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! – каже Горпина.

      Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:

      – Петре, а Петре!

      – Га?

      – А що ми оце робитимем?

      – Як?

      – Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.

      Помовчав Петро, далі каже:

      – Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…

      – Хіба ще піти попрохати?..

      – Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?

      Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:

      – Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.

      Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?

      – Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту – може, він з гамазеїв[47] дасть?..

      Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:

      – А

42

Протокол – документ, який містить запис усього, про що йшла мова на зборах, засіданні, допиті і т. ін.

43

Раяти – радити.

44

Гольтіпака – убога людина; голодранець.

45

Пройдисвіт – людина, що не має постійного місця проживання, сталого заняття, роботи і т. ін.

46

Молодиця – молода заміжня жінка.

47

Гамазея – будівля для зберігання зерна, муки та інших предметів.