Каторжна. Борис Грінченко

мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.

      – Я знаю…

      – А в тебе є батько?

      – Є.

      – А мати?

      – Матері нема… вмерли… у мене мамою – мачуха…

      – Чи вона ж тебе жалує?

      Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.

      – Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? – знову запитався я.

      – Ні… Ой, ой! Що це в тебе? – скрикнула вона, хапаючи мене за руку.

      Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так і цебеніла[93].

      – Ой, що це в тебе? – питалася Ксеня.

      – Так… урізав…

      Мені сором було казати про мою сварку з Івасем.

      – Отже треба зав’язати, а то боляче буде, – бідкалася Ксеня.

      Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві признатися. І я відмовив:

      – Ні, нічого. Воно не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.

      І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку[94] і… щоб зав’язати руку.

      III

      Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.

      Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така цікава книжка була– казки всякі, – але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини[96] – хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:

      – Ти тут? Як це ти сюда зайшла?

      – Тато косять, а я їм обідати приносила, – відмовила вона, не сходячи з місця.

      – Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.

      Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.

      – Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш[97] такого? – похваливсь я, показуючи воза.

      – Ні, я ніколи не плела возів…

      – А що ж ти робила? Ти граєшся як?

      – Граюся… ні, не граюся…

      – Як то?

      – Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.

      – А що ж ти робиш?

      – Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…

      – А гратися ж тобі не хочеться?

      – О, ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.

      – Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.

      Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті,

93

Цебеніти – бити сильним струменем, з силою виливатися, литися (переважно про кров з рани).

94

Виразка – ранка на шкірі або на слизовій оболонці.

95

Зруб – місце, де був вирубаний ліс.

96

Хвойдина – лозина.

97

Утнути (утинати) – майстерно зробити що-небудь.