Каторжна. Борис Грінченко

в хату, то знов піде, – видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дітям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.

      Діти – теж смутні-невеселі – не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк – ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:

      – Мамо, пустіть нас…

      Але те слово «мамо» знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у куток.

      Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом, – батько не їв нічого.

      По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й мовчки думав свої невеселі думки.

      – Тату! – почав він, учепившися йому за руку. – Тату!

      Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як у дитини.

      – Що, синку?

      – Тату, Галя нам тепер мамою буде, – промовив хлопець, показуючи на сестру.

      – Буде, буде! – шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.

      – Вона – як мама, – знов розказував хлопець, – вона кулешику наварила, вона вдягла мене…

      – Так, синку, так, – вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся – все буде…

* * *

      Уже повечеряли.

      Сумно повечеряли – перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.

      – Галю, роззуй мене! – прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.

      – Зараз, Васильку, зараз!

      – Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв’яжеш! – озивалась Одарка.

      І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала розв’язувати затягнений вузол.

      Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала дітей.

      – А ми, Галюсю, не хочемо спати, – розкажи нам казочки! – прохали вони.

      – Про трьох сестер та про калинову сопілочку, – додавала Одарка.

      І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:

      – Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і щонайменшу Галею звали…

      – Галею? Як тебе? – перехоплює хлопець.

      – Еге, як мене… От і пішли вони одного разу влітку по ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: – понесу додому татові й мамусі…

      – Так, як ти, – знов каже хлопець. – І ти так: нарвеш ягід і нам приносиш. А ягоди такі солодкі!

      – Ну, цить же, не перепиняй!.. То ті сестри й кажуть – Як ми додому вернемось? У неї скільки ягід, а в нас нема. Давай уб’ємо її, а ягоди заберемо… – розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася трохи й зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей од сестри, пильно, жадібно слухав, бо се така гарна казка!

      Он Галю вже вбито – бідна вона! – і в землю закопано. А на могилі калина виросла. А вівчар сопілку з калини вирізав, грає:

      Ой, помалу-малу,