Каторжна. Борис Грінченко

Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: «Та так… Щось голова болить». Іноді ж гляне понуро так на неї та й одмовить: «А з чого ж його веселому бути?»

      Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.

      А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде. До батька не довелось Горпині поїхати – коня ніхто не дав, а пішки хіба ж легко сорок верстов[60] до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: і так ледве жива тією краплею молока, а як покинути, тоді й зовсім хтойзна-що буде.

      Бачить усе те Петро і знову сам собі каже: «Візьму! Не здихати ж, як собаці! Хай Горпина що хоче каже».

      Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він:

      «А що, як Горпині зараз скажу?»

      Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.

      – Чого ти, Петре?

      – Нічого, – каже.

      Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:

      – Горпино!

      – Га?

      – Знаєш що…

      – Ну?

      Став Петро, знову боїться казати.

      – Та я нічого… Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.

      – Та в діжці ж…

      Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся – чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».

      Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.

      – Горпино, що ж далі робитимем?

      Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись[61]:

      – А я… я… Знаєш, що я думаю?

      – Що?

      Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:

      – Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого – он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..

      – Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?

      Аж розсердився Петро:

      – А що ж, із голоду, – каже, – вмирати?

      – Гріх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав… А чужого не руш!

      – Гріх! А з голоду вмирати – як? Хіба я своєю волею йду?

      – Дак що, Петре, – перетерпіти треба… Не ходи!..

      Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.

      – Петре, годі! Бог поможе… Підеш сам до батька, вони дадуть… А те покинь, зовсім покинь! Гріх!

      То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.

      – Піду, – говорить, – не кажи мені нічого, – піду!

      III

      День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел[62] та й пішов до гамазеїв.

      Ніч була темна. Петро перейшов свій город, вийшов на вигін[63]. На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і

60

Верста (верства) – давня назва східнослов’янської міри великих віддалей, що становила 1,06 км і вживалася до запровадження метричної системи.

61

Заникуватися – те саме, що заїкатися.

62

Свердел – ріжучий інструмент, обертаючи який, роблять отвори, заглибини в металі, дереві, ґрунті і т. ін.

63

Вигін – простора вільна ділянка біля села або в селі, куди виганяють пастися худобу, птицю.