Каторжна. Борис Грінченко

немов застигло – Петро слухав. Холодний піт виступив у його на лобі. Він так і закам’янів, піднявши руки вгору до свердла. Знову чути:

      – Семене! Семене!.. А, щоб тобі! Ну, я й сам, хіба мені що? Не вмію заспівати?.. Стонадцять!.. Гей!..

      Ой там за байраком

      Танцювала риба з раком…

      П’яну пісню чути було біля самої гамазеї. І як хтось іде, чути.

      Та гей:

      танцювала риба з раком,

      А цибуля…

      – Тю на твого батька!.. Чого сюди? Ні, я сюди не хочу, додому піду!

      Гей, а цибуля з часником,

      А дівчина з козаком!

      П’яний пішов. Голос і хода затихли. Петро не ворушивсь. Він затримав духа й ждав. Ось уже нікого не чути. Він ще прислухавсь. Ні, нема нікого. Тоді останнім натиском він довертів дірку. Налапав мішок, підставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки. Гамазеї були низько при землі, то не можна було повні понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дірку незатулену – зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. І чого це він не взяв затички?

      Петро затулив дірку однією рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава не росла під гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув дірку. Тоді витяг один клунок[66] з-під гамазеї, став і думає:

      «Додому нести? Ні, то дуже довго буде. Попереношу на могилу[67], нехай там перележать поки що».

      Могила була за селом, на цьому ж вигоні, там, де колись границя йшла, а тепер тільки вал[68] зостався високий. Поспішаючись, одніс Петро один клунок. Ті два клунки були менші, він забрав їх одразу. Усі три він заховав на могилі в бур’яні. Хотів був додому йти, та знову про дірку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Він тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок[69] і пішов знову до гамазеїв. Підліз уп’ять, обережно витяг хустку й заткнув дірку дерев’яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь і міцно стримів у дірці. Петро спробував – добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Він помацки позагортав його землею.

      Вернувся додому, увійшов у хату.

      – Горпино!

      Нічого не чути. Мабуть, спить. Ліг він на піл, не роззуваючись, тільки свиту скинув.

      – Горпино, ти спиш?

      – Ну?

      – Я заховав на могилі…

      – Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!

      Замовк Петро.

      IV

      Нікому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, то не дуже й помітна. Бачачи Петро, що ніде нічого про крадіжку не чути, переніс жито додому. Та його стало не надовго. Уп’ять хоч знову красти йди. Та тільки тут трошки пособила доля. У сусіднього пана Петро впрохавсь у найми. Став він жити в пана, тільки ночувати додому ходив. Дома злидні[70] зосталися злиднями, але й за те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Петро заспокоївся.

      Отже ні, не заспокоївся… Він

66

Клунок – наповнена чим-небудь дорожня торба або мішок, пристосовані для носіння їх за плечима.

67

Могила – високий насип на місці давнього поховання.

68

Вал – високий земляний насип навколо поселення, міста або фортеці для захисту від ворога.

69

Цурпалок – відрубаний, відбитий або відламаний шматок деревини, лозини і т. ін.; уламок, обрубок.

70

Злидні – матеріальні нестатки, бідність.