Мала Глуша. Марія Галіна

серветки! Як у буфеті, відіславши під якимсь приводом супроводжуючого, змів у свій великий місткий портфель з-за барної стійки кілька пляшок коньяку і якісь банки червоної ікри, при цьому обличчя його, закрите чорними окулярами, залишалося діловито-непроникним…

      Боже мій, якщо хтось дізнається!

      Заспокойся, сказав він сам собі, «Аджарія» завтра вранці відходить, на ній делегація від профспілок і артисти, там усе по першому розряду, а коли бармен недорахується коньяку, він не здійматиме галасу, тому що насамперед, природно, подумають на нього-таки, коньяк узагалі має властивість випаровуватися; ну, може, доллє туди низькосортного, після чергової чарки ніхто вже й не помічає смаку випивки… Нічого, нічого страшного, адже бармени завжди крадуть, бо чого б то інакше їм на суднах ходити, ще й на внутрішніх лініях…

      Лев Семенович тоскно дивився в темряву. Море за парком, за чорними деревами його майже не розрізниш, але можна відчути, як воно дихає, перевертається там, у глибині ночі, всі ці повітряні маси, холодні пошматовані хмари, що витягуються вздовж повітряних течій, розсипчасті вервички перелітних птахів, і як вони тільки не бояться ось так, над чорною водою! Напевно, все-таки існує качиний бог, який відповідає за те, щоб їхні перельоти проходили без особливих втрат. А є ще й зовсім маленькі птахи, крихітні грудочки, які пірнають у повітрі, серце, зодягнене в покошлане пір’я. Навіть метелики є, і всі вони летять над морем, і страхи їхні прості та сповнені гідності – не намочити крил, не ослабнути, не впасти, долетіти…

      Бог маленьких тварин, переляканих слабких створінь, мабуть, він зверне свою прихильну увагу і на нього, на Лева Семеновича, який у вселенському – мокрому – масштабі також маленький і слабкий. Він чомусь пригадав, як був дитиною і хворів на ангіну, і невідомо чому встав вночі з ліжка і підійшов до вікна, і в світлі ліхтаря падав сніг, і сніг цей падав з величезного неба, на величезну землю, і до самого обрію все було білим і порожнім, аж до найдальшого північного моря, до льодів Північного полюса. І ось він, Льова, стоїть у самому центрі цієї кришталевої кулі, а світ навколо стискається, пульсує, ніби величезне серце, і тисне, тисне з усіх боків…

      На мить власні його проблеми здалися йому незначними. Нічого, подумав Лев Семенович, нічого, я зателефоную завтра Ледці, ось так – візьму і зателефоную, це, врешті-решт, зовсім не смертельно і взагалі; тут немає нічого надзвичайного, сильні думають, що доля на їхньому боці, але насправді є особливий бог, він протегує слабким, тому що слабкі – основа життя, сила життя…

      Він здригнувся, пригадавши, як Герега зиркнув на нього – зиркнув чорними шкельцями окулярів; і він не зняв їх навіть у напівтемному барі.

      – А зараз, Льовочко,– весело сказав Герега, розкриваючи все той же пухкий портфель і виймаючи з нього шкіряну теку з клапаном-застібкою,– ми займемося твоєю дисертацією.

*

      – Тобі сессун зробити чи гарсон?

      Розка поворушила загорнутими в простирадло плечима.

      – Боб.

      Розці хотілося, щоб їй зробили маленьку круглу голову. Хімію Розка вже