Мала Глуша. Марія Галіна

розпливалося в очах та грало на віях, і знамениті сходи, що росли аж у небо, теж розпливалися і витанцьовували в синьому веселому повітрі.

      На бульварі вона купила вершковий пломбір у вафельному стаканчику, і щоб хоч трішки розвеселитися, люто вп’ялася в нього зубами. Зуби тут же заломило. Вона заковтнула чималий шматок морозива і шморгнула носом.

      На лавках сиділи задоволені дівулі з візочками, бабці в набакирених мохерових шапках годували голубів, і нікому не було діла до неї, Розки.

      Особливо огидний хлопець у штормівці та високогорлому светрі нахабно розглядав її вузькими очима. Розці здавалося, що вона вже десь його бачила. Ось зараз він скаже: «Така гарна дівчина, і плаче!»

      – Така гарна дівчина, і плаче,– озвався хлопець.

      Розка вишкірилася. Зуби знову заболіли, всі відразу.

      – Ну, не дуже гарна,– уточнив хлопець, окинувши її оцінюючим поглядом.– Але загалом симпатична. Стрижка тільки не дуже. Хто тебе стриг?

      – Що ти розумієш, дурню,– холодно сказала Розка.– Це в Парижі так носять. Остання модель.

      – Той, хто тебе стриг,– вів далі хлопець, не давши себе збити,– дуже тебе не любить. А ти, певно, ще й на чай дала. Зізнайся, дала чи ні?

      Розка відчула, як у неї буряковіють вуха. Змовилися сьогодні всі, чи що?

      – А хочеш, я тобі страшне скажу? – хлопець не хотів відв’язуватися, і Розка, до якої прив’язувалися досить рідко, завагалася між явним хамством і все ж таки хамством, але замаскованим заохоченням.

      – Ну, чого тобі ще? – запитала вона похмуро, так до кінця і не визначившись.

      – Відкрию тобі страшну таємницю. Хочеш, я вгадаю, як тебе звати.

      – Ну? – невпевнено сказала Розка. З її ім’ям влучити в яблучко було майже неможливо. Розці залишалося лише сподіватися, що покійній тітці Розі віділлється на тому світі.

      – Ну, ось я бачу, що, абсолютно точно, це квітка,– хлопець заплющив очі і почав поводити перед собою руками.– Маргарита? Ні, безумовно ні… Ліля? Ні, це так вульгарно. Роза! Точно, Роза. В яблучко! Ваша аура, загалом переплетення тонких енергій, все свідчить на користь Рози. Признавайтеся.

      – Дурень,– сказала Розка, вся червона.

      – Хочеш, і прізвище відгадаю? Безумовно, це щось пов’язане з твариною.

      – Дурень,– тупо повторила Розка. Вона згадала, де зустрічала хлопця.

      – А ось і не вгадала,– сказав хлопець весело.– Мене звати Вася. А ти Розка Бєлкіна, працюєш в СЕС-2. І я працюю в СЕС-2.

      – Щось я тебе там не бачила,– похмуро сказала Розка.

      – А я молодий фахівець, сам собі вільна людина,– хлопець подумав, а тоді задзеленчав дрібняками в кишені,– і безвідповідальна. Оце ж бо візьму і куплю собі морозива.

      Він посміхнувся похмурій морозивниці, і та посміхнулася у відповідь.

      – Онде лавка звільнилася, ходімо, сядемо.

      На лавці лежало кілька жовтих листків, і Вася змахнув їх рукою.

      – Сідай, Розаліє,– його розлогий жест поширювався на лавку, на кількох голубів та на дві маленькі калюжі.

      – Я не Розалія,– заперечила