Мала Глуша. Марія Галіна

Петрищенко. У тебе прізвище таке, Бєлкіна, що його здалеку видно. Тож знайшла кому голову дурити. Командний склад, командний склад… І чого було зі шкіри пнутися, питається? Витикалася, руку тягнула…

      – Я не сечу,– захищалася Розка.

      – Та це ще щось гірше. Розумнішою за всіх бути захотіла, так?

      Розці стало зовсім гірко й образливо. Захотілося встати, здерти прокляте простирадло і піти, але тоді відразу буде зрозуміло, що Скиба її дойняла. Вона почала роздумувати, як би у відповідь дошкулити Скибі, але Скиба була здорова і зухвала, Розка її побоювалася. Тоді вона жалісливо подумала, що ось вона, Розка, зараз піде, а Скиба залишиться. Дихатиме лаком й обрізками волосся, заробить собі астму, щосили співчувала Розка, а на ногах почнуть проступати жили. Бідна, бідна Скиба!

      Пахло лаком для волосся і ще чимось непевним, але неприємним. Поряд із кріслом тітка в синьому халаті змітала шваброю в совок Розчині пасма.

      Відібрати б ці обрізки в тітки і спалити. Негаразд, коли дещиця тебе поневіряється десь у сміттєвому відрі.

      Але тітка, мабуть, здивується. Скиба теж здивується й утвердиться в думці, що у Розки не всі вдома.

      Ззаду по шиї пройшлося холодне лезо. Потім воно зникло, але холодок залишився.

      – Ну ось,– Скиба щіточкою полоскотала Розчину шию.– Укладка? Лак?

      – Ні-ні,– Розка перелякано потягнула під горлом простирадло донизу. Дівоча голівка з акуратно укладеним волоссям докірливо дивилася на неї з вицвілої фотографії на стіні.

      – Тоді йди, сушися,– індиферентно промовила Скиба.

      Розка взяла свою сумочку, що висіла поряд на заломленому ріжку вішалки, і пройшла в комірчинку, де стояли три ковпаки. З одного боку, Скиба може подумати, що Розка їй не довіряє. З іншого – хтось мимохідь, виходячи, може просто прихопити її з собою, а Скиба й вухом не поведе. Хай краще ображається…

      Вона переступила через грубі ноги товстої тітки в першому кріслі, потім через худі ноги товстої тітки в другому кріслі, вмостилася на потертому дерматиновому сидінні, застромила голову в сушарку і рукою намацала вимикач на ковпаку. У потилицю вдарила хвиля теплого повітря, у вухах загуло.

      Дати Скибі на чай чи не дати? Якщо не дати, ніяково, бо так годиться, якщо дати, то вийде, що зі шкільної приятельки Скиба для Розки перетворилася тепер на перукарку. Обслуговуючий персонал. Хоча вони, щиро кажучи, не дружили ніколи.

      А якщо дати на чай, то скільки?

      Розка вимкнула сушарку і спробувала відкинути ковпак, але не зуміла. Чи то ковпак застряг, чи то Розка не знала, куди відтискати. Вона склалася навпіл і вилізла. Тітки й далі сидіти. На голові однієї були накручені великі бігуді, на голові іншої – дрібні, баранчиком.

      – Усе? – запитала Скиба, вона сиділа в перукарському кріслі й щипчиками загинала собі вії,– гаразд, сідай.

      І неохоче піднялася.

      – Ти тільки розчеши і все,– Розка всілася в крісло, ще тепле від Скибиного заду.

      Із дзеркала на неї дивилося знайоме обличчя. Зачіска стовбурчилася над вухами.

      – Ось із цього боку коротше вийшло,–