Мала Глуша. Марія Галіна

ти себе почуваєш?

      – На горщик хочу,– сказала мама.

      Олена Сергіївна нахилилася і висунула з-під ліжка судно, поклала його під бік старій.

      – Піднімись трохи, мамо… ну ж бо, без лінощів.

      Не винувать себе, подумала Петрищенко, це ж природно, ну, себто, тварини завжди огризаються на хворих і на слабких, це природний інстинкт, я не повинна собі за це дорікати, у диких племенах людей похилого віку взагалі кидають, а то й заїдають на смерть… Але я як мисляча людина себе контролюю.

      Старій на мить вдалося вигнутися худими стегнами, і Петрищенко вправно підставила судно під сідниці. Чому мама? Чому не тато? З ним би вона не так гарячкувала. Але жінки живучі. Тато її любив, свою дівчинку, а ось мама соромилася. Тоді в Ялті… Адже досі пам’ятаю. Скільки мені тоді було? п’ять? шість? Красива дитина – підтвердження повноцінності жінки. Є чим похизуватися перед подругами.

      Рот її сам собою стиснувся в тонку ниточку.

      – Я покакала,– сказала мама грайливим голоском маленької дівчинки.

      – Дуже добре,– втомлено відгукнулася Олена Сергіївна і вийняла свіжу марлеву пелюшку.– Піднімись-но на хвильку. Зараз я тебе поверну на бік.

      – А де китаєць? – занепокоїлася мама.– Пішов китаєць?

      – Який китаєць?

      – Твій чоловік новий. При ньому ніяково…

      – Немає, мамо, ніякого китайця.

      – А куди ж він подівся?

      Навколишня дійсність у мами стиснулася до вузького світлового конуса; вицвілі шпалери, килимок, куточок книжкової полиці… Народжені затуманеним мозком образи були набагато яскравішими і повнокровнішими.

      – Пішов,– сухо сказала Петрищенко.

      – Я так і знала! І цей пішов! – мама тріумфувала.– Навіть китаєць, і той!

      Петрищенко сильніше стиснула губи.

      – Ти жодного чоловіка не вмієш втримати. І в кого ти така? Мене замолоду на руках носили. Пам’ятаєш, ну, ту фотографію, Ялта, ну?

      – Дуже добре пам’ятаю,– сказала Петрищенко.

      Вона протерла старій сідниці, викинула зім’ятий папірець в судно, перекотила маму на бік і обсмикнула на ній нічну сорочку. Потім, обережно ступаючи, вийшла, несучи судно перед собою, вилила вміст в унітаз, вимила руки, пішла до кухні, вийняла з кошика дві банки згущеного молока, пакет гречки, пласку банку шпротів і високу – з горбушею.

      Цього разу спецзамовлення було біднішим, ніж минулого. Цікаво, до свята яке буде?

      У раковині валялася брудна каструля. Петрищенко пустила воду і підсунула каструлю під струмінь. Сіла, підперла рукою щоку і почала дивитися, як вода, вдаряючись об емальоване дно, розбивається дрібним гейзером.

      – Мамо, ти чого?

      Петрищенко здригнулася.

      – Сидиш у пітьмі.

      – Замислилася,– спровинено сказала Петрищенко, спохопившись, що досі не переодяглася в домашнє. Навіть взуття не зняла. Туфлі лакові, чорні, важкі. Ноги у неї останнім часом до вечора обпухають, ось що.

      – Ти мене налякала. Вмикаю світло – і бачу…

      – Ну, я ненавмисне… Ти чому посуду не помила, Лялю?

      – Часу