Мала Глуша. Марія Галіна

серці в тебе… ну, є в тебе трефовий король, не молодий, але веселий, не дуже багатий, але так… якоїсь вільної професії король. Артист? Художник?

      Вона запитально глянула на Розку.

      – Ну,– Розка прикусила губу.– Художник…

      – Ти з ним, лапочко, не водися,– ласкаво проспівала Катя.– У нього таких, як ти… Він їх голими пише. І тебе голою пише, так, лапочко?

      – Нє-а,– сказала Розка, червона аж до вух. Звідки вона знає? Чи це все тому що режимна контора? За нею, Розкою, хтось потай стежить, а Каті відомо… Щоб, вона, Розка, не видала страшні секрети іноземній розвідці, яка не спить.

      – Ну, зараз не пише, то завтра запропонує. Давай, скаже, я тебе напишу… голенькою, ну…

      – Ню,– вичавила Розка.

      – А ти не погоджуйся, лапочко. Він тебе обдурить. Ось ти злишся на мене, я ж бачу, злишся, а я тобі добра зичу. Ще один є, він бубновий. Молодий. Тільки не вийде у тебе з ним. І не сподівайся.

      Розка скоса зиркнула на Катю. Катя розчервонілася. На її щоках пашіли дві круглі плями, блакитні очі затягнулися паволокою, сльозою.

      – Це ворожіння,– сказала вона крізь зуби,– дурня якась.

      – І художник дурня? – доброзичливо уточнила Катя.– Ти ж он як почервоніла.

      Розка відчула, що червоніє далі, зовсім уже нестримно. І чого, питається?

      – Гаразд,– змилосердилася Катя.– Давай на майбутнє подивимося. Ось це у нас що? Це…

      Вона замовкла.

      Розка витягнула шию, зазираючи в карти.

      Два тузи. Піковий і трефовий. Це ж добре, що тузи, подумала Розка, щось велике і важливе.

      У Каті очі були зовсім порожні, рожева губа прикушена; як автомат, вона змішала карти і почала розкладати їх знову.

      – А що…– запитала Розка, але Катя не слухала. Вона викладала карти швидко і безшелесно, картонні прямокутнички миготіли в повітрі, Розка не встигала дивитися. Катя при цьому оскліло дивилася перед собою, у вікні переливався і тріумфально сурмив погідний осінній день.

      Нарешті карти лягли знов, химерною розеткою, на кшталт бабуниного пасьянса «Гробниця Наполеона». Розка зазирнула в них, але нічого не зрозуміла, а Катя, навпаки, водила по атласній поверхні пальчиком із рожевим облупленим манікюром і щось шепотіла.

      – Га? – знову пошепки вимовила Розка. Їй стало страшно, немовби ні з того ні з сього заговорила кішка. У кутку в павутині заборсалася муха, що невчасно прокинулася.

      – Добридень,– Петрищенко зняла плащик, і Розка побачила, що в неї знову з-під спідниці стирчить комбінація. І панчоха перекручена.– Катю, чим ви тут займаєтеся?

      – Та так,– Катя спритними пухкими руками змішала карти.

      – Знову? Я ж просила, Катю…

      – Вона сама,– сказала Катя і впритул подивилася на Розку. Розка видала якийсь невизначений звук.

      – Сама попросила карти розкласти? Розо, ти просила?

      Розка втупилася в підлогу. Сказати «ні», то вийде, ніби вона донощиця якась. Розка ще зі школи засвоїла, що доносити недобре. Але вона прагнула поводитися чесно, а Катя грала не за правилами, нечесно, і нічого, виходило – всі переваги на боці Каті.

      – Щоби цього