Мала Глуша. Марія Галіна

з себе плащик-болонью, почепила на рогату вішалку. У кімнаті відразу стало задушливо.

      – А, ось і наша Розочка, почала працювати нарешті,– Катя розкрила сумку, всіяну крапельками дощу, вийняла пакетик із карамельками.– Давно пора. На, пригощайся. Тримай, тримай… їж.

      Розка карамельок не любила, але відмовитися посоромилася, тому просто затиснула цукерку в руці, сподіваючись якось крадькома покласти її в шухляду. Або запхати під «Ятрань». У кишеню джинсів, які надзвичайно тісно обліпили задок, пропхати цукерку було неможливо.

      – Та ти їж,– сказала Катя, зачісуючись перед дзеркалом,– їж. Вона не отруйна.

      Розка розгорнула липкий папірець і слухняно поклала цукерку в рот. Карамелька виявилася саме такою, як Розка і думала,– нудотною і липкою.

      – От і добре,– доброзичливо сказала Катя, дивлячись із дзеркала на Розку блідо-голубими очима.– От і чудовенько.

      І коли це дощ встиг піти, а я не помітила? Розка визирнула у вікно. Море заряботіло брижами, мокрі чайки, настовбурчившись, проходжалися причалом. Петрищенко виринула зі свого кабінету, сягнула в хистку конторську шафу і вийняла звідти електрочайник, який був захований за стосиком тек.

      Розці раптом різко захотілося спати.

      Повз неї, війнувши липким карамелевим душком, пройшла Катя. Розка чула, як та шарудить папірцем, потім долинув звук висунутої шухляди.

      – Пересядь,– сказала Петрищенко.

      – Що? – пробурмотіла Розка, здригнувшись.

      Вона, виявляється, сиділа, безглуздо втупившись в одну точку.

      – Так, щоб вікно було зліва,– пояснила Петрищенко.– Так належиться. За правилами охорони праці.

      Катя далі чимось шаруділа. Накочували хвилі задушливого запаху.

      – Ага,– сказала Розка.

      Петрищенко застромила вилку чайника у розетку і поставила на підвіконня велике щербате горня з червоною квіткою на боці.

      Розка пересунула стілець. Катю тепер зовсім не було видно, а рябе море дихало в ліву щоку. Чомусь відразу стало значно легше.

      – Ем-Бе-Ем – це що таке, Олено Сергіївно?

      – Міжрейсова база моряків,– неуважно пояснила Петрищенко.

      – Це та, що на Шевченка?

      – Так. На Шевченка.

      – А об’єкт Д-8 це що?

      – Дізнаєшся ще,– сухо сказала Петрищенко.– Ти переписуєш? Ну то переписуй.

      – Уже є,– гордо відповіла Розка.

      Розка сподівалася, що Петрищенко хоч якось похвалить її, підбадьорить – все-таки перший робочий день… Але Петрищенко промовила лише:

      – Але ж почерк!

      Розка прочитала в старій книзі «Хіромантія і графологія», що за почерком можна визначити характер людини. Тому вона старалася, щоб хвостики у «д» і «р» різко і гостро йшли вниз, сподіваючись на те, що характер якось сам собою зробиться твердим і рішучим. Петрищенко тим часом швидко продивилася папірці, різко закрила теку і віддала її Розці.

      – Віднеси в контору, там запитаєш, де перший відділ, віддаси секретареві під розписку. По дорозі ні з ким не